створіння! Тільки не варто їх зачіпати, і вони ніколи не зачеплять вас! – Паола виголосила цю промову на захист членистоногих, усміхнулася і подибала собі перевальцем до своїх перерваних снів.
Анна ж уся тремтіла водночас від майже холодного нічного вітру і від жаги. Південний темперамент, уміло виплеканий і тонко підтримуваний наукою кохання, професором якої виявився її чоловік. Темперамент, помножений на вік, коли жінка уже все вміє, іще все може собі дозволити і все ще бажана, бо вродлива. Темперамент, помножений на щоденну присутність закоханого юного серця, потаємним флюїдам якого не відповів би хіба камінь. Темперамент, посилений магнетичним впливом повного місяця, – тільки він, оцей іспанський темперамент, і ні що інше, знову звів її погляд угору, до безладдя зір.
Коли вона опустила очі, навпроти стояв Енріко:
– Ви бачили мене, донно? Чому ж не кликали на поміч? Я збожеволів… я люблю вас, Анно. Люблю, мов божевільний… я не маю права, це безчесно, любити вас, та я люблю…
– Не треба цих слів безумних! Йдіть звідсіль, не треба. Нас побачать, почують… Це ганьба!
– Так, я піду. Один лише цілунок, і я піду.
– Не треба. Енріко, ми не можемо, ми не повинні, я – заміжня жінка…
– Я знаю. І готовий цей гріх прийняти весь на власну душу. Один лише цілунок!
Анна розривалася між обов’язком і почуттями, що палали в її серці і тілі, почуттями не знаними досі, які смажили живцем її тіло, обливали гарячою смолою живіт, стегна і все жіноче між ними…
І повний місяць переміг. Вона здійняла руки. Пеньюар упав долі.
Енріко спершу отерп і занімів. Так близько, так доступно, так… Ні, таких випробувань не здатен витримати ніхто!
Його руки зімкнулися тугим кільцем у неї за спиною і опинилися всюди – і там, де нікому не дозволено бути, також.
– Один цілунок…
Він цілував її. Але не в губи, а спершу всюди, де сягнули вуста – ніжно, рясно, густо.
– Не треба, хлопчику, я не камінна, годі…
Та випручатися із цих немов залізних рук не мала сили. І не хотіла.
Як солодко, як же солодко… Як радісно, як несміливо… Як ніжно, ніжно, ніжно… Ну, трохи сміливіше, хлопчику, забудь, що я – твоя герцогиня, попести мене іще тут, і тут, і там… Поцілуй, не бійся… Дай руку, я сама покажу твоїй несміливості дорогу… Чому пальці твої, мов метелики, чому тіло моє – мов пелюстка троянди, тремтить і вигинається, щоб вуста твої проникли і до вершин, і у низини, щоб м’які юначі вуса полоскотали усюди, де радісно, і ніжно, і тремтливо… Які по-солдатському сильні твої руки, і які лагідні… Як просто все, як бажано, як необхідно… Іще крок і…
Лише за хвилю до того, як мав упасти останній, уже нічим не захищений бастіон, Анна зрозуміла, що не може… Як складно це, як небезпечно, як гірко… Як не хочеться повертатися у світ без його ніжності, і як небезпечно залишатися іще бодай на мить у його світі всепроникних рук, вуст, у світі двоєдиного тіла, що от-от з’єднається крицевим місточком
