шлунок скрутила жорстока судома, і Вілсон напружив очі. Крилом щось скрадалося.
Чоловік відчув раптовий напад нудоти. Любий Боже, невже якийсь пес чи кіт заліз на літак перед зльотом і якось спромігся втриматись? Від цієї думки нудило ще дужче. Нещасна тварина, мабуть, збожеволіла від жаху. Але як їй вдалося за щось зачепитися на гладенькій поверхні, яку шмагав вітер? Це вочевидь неможливо. Напевно, це просто пташка або…
Спалахнула блискавка, і Вілсон побачив, що то людина.
Він не міг поворухнутися. Закам’янівши, спостерігав, як повзе крилом чорна постать. Неможливо. Десь у глибинах шоку озвався внутрішній голос, але Вілсон його не слухав. Він не помічав нічого, крім несамовитих ударів серця, від яких мало не розривався м’яз, і чоловіка за вікном.
Аж раптом, наче на нього вилили відро крижаної води, організм відреагував; свідомість вистрибнула з укриття пояснень. З якихось незрозумілих причин механік піднявся разом із літаком і зміг утриматись на крилі, хай навіть вітер зірвав із нього одяг, а повітря таке розріджене і крижане.
Вілсон не дав собі часу на спростування. Підскочивши на ноги, він гукнув:
– Стюардесо! Стюардесо!
Голос дзвінко і лунко розлетівся салоном. Він натиснув кнопку виклику тремким пальцем.
– Стюардесо!
Дівчина бігла до нього проходом із напруженим обличчям. Побачивши вираз його власного лиця, вона застигла.
– За бортом людина! Людина! – закричав Вілсон.
– Що? – Шкіра напнулася на її щоках і навколо очей.
– Подивіться, подивіться! – Рука тремтіла, Вілсон відкинувся у кріслі й тицьнув у вікно. – Він повзе…
Слова увірвав задушливий хрип у горлі. На крилі нічого не було.
Вілсон сидів і тремтів. Перш ніж розвернутися, він якусь мить дивився на віддзеркалення стюардеси у вікні. На її обличчі застиг відсутній вираз.
Кінець кінцем він повернувся і подивився на неї. Побачив, як розтулилися червоні губи, наче вона збиралася озватись, але дівчина нічого не сказала, тільки стиснула їх і ковтнула. На обличчі розтяглася фальшива усмішка.
– Перепрошую, – сказав Вілсон. – Це, мабуть, був…
Він змовк, замислившись, як закінчити речення. З іншого боку проходу на нього з сонною зацікавленістю глипала дівчинка-підліток.
Стюардеса відкашлялася.
– Чи можу я вам щось принести? – запропонувала вона.
– Склянку води, – відповів чоловік.
Стюардеса розвернулася й пішла назад проходом.
Вілсон глибоко вдихнув і відвернувся від пильного погляду дівчинки. Почувався він зосередженим, зацікавленим. Саме це шокувало найбільше. А де ж видіння, крики, гупання кулаками по вилицях, вирване волосся?
Він рвучко заплющив
