їй не пояснювали, як поводитися з пасажирами, котрі думають, наче побачили на крилі зіщуленого чоловічка.
Думають?
Вілсон рвучко повернув голову і визирнув в ілюмінатор. Подивився на темний пагорб крила, вогняний струмінь вихлопів, миготіння вогнів. Він бачив чоловіка, в цьому міг присягнутися. Невже він може цілковито чітко усвідомлювати все, що відбувається навколо, бути сповна розуму з усіх поглядів, – але однаково уявляти собі такі речі? Чи є якась логіка в тому, що його мозок не спотворює всю реальність, а вставляє в деталі якісь сторонні образи?
Ні, жодної логіки.
Вілсон несподівано подумав про війну, газетні історії, які оповідали про існування в небесах створінь, що переслідували пілотів-союзників. Їх називали ґремлінами, пригадав він. А чи існують такі створіння насправді? Чи дійсно існують вони вгорі, вочевидь з крові та плоті, але несприйнятливі до гравітації?
Він саме розмірковував про це, коли чоловік з’явився знову.
Щойно крило було порожнім. А вже наступної миті вигнулося дугою, коли на нього стрибнув він. Не схоже було, що це мало для чоловіка якісь наслідки. Він приземлився дещо нестійко, витягнув короткі волохаті руки, наче в пошуках підтримки. Вілсон напружився. Зблиснуло розуміння. Людина (невже він подумки називає це створіння людиною?) якимось чином зрозуміла, що своїми хитрощами звела нанівець спроби Вілсона покликати стюардесу. Він відчув, що тремтить від хвилювання. Як довести іншим факт існування того чоловіка? Вілсон розпачливо роззирнувся. Дівчинка в кріслі через прохід. Якщо він люб’язно звернеться до неї, розбудить її, чи зможе вона…
Ні, потвора стрибне геть, перш ніж вона її помітить. Напевно, на верх фюзеляжу, де її ніхто не зможе бачити, навіть пілоти з кабіни. Вілсона раптом накрила хвиля самоосуду через те, що він не взяв фотоапарат, як просив Волтер. «Господи милосердний, – подумав він, – якби я тільки міг сфотографувати того чоловіка».
Він нахилився ближче до вікна. Що там робить потвора?
Раптом здалося, наче темрява відстрибнула, – блискавка освітила крило, і Вілсон побачив. Чоловік, немов допитлива дитина, сидів навпочіпки на краєчку крила, що смикалось, і простягав праву руку до одного з рухомих пропелерів.
Поки Вілсон спостерігав за цим із зачудованим приголомшенням, чоловікова рука повзла дедалі ближче до розпливчастого вихору, аж доки раптом відсмикнулась, а губи чоловіка скривилися в безголосому крику. «Він втратив палець!» – подумав Вілсон, відчуваючи нудоту. Проте чоловік негайно знову повернувся вперед, витягнувши шишкуватий палець, наче якась дитина-чудовисько, що намагається впіймати лопать вентилятора.
Якби цей образ не був таким огидно недоречним, він міг би видатися кумедним; чесно кажучи, чоловік у цю мить і виглядав комічно – казковому тролю якимось чином вдалося ожити, вітер розвіює шерсть на голові й тілі, а вся його увага прикута до центру пропелера. «Хіба ж це може бути божевіллям?» – несподівано подумав Вілсон. Що в ньому відкриє
