гострих відчуттів усе ще юрмилися навколо Діп-Дін-гауса, який виявився точно такою заміською садибою, якою я її собі уявляв. У воротах нас із виглядом переможця зустрів Лестрейд, на його обличчі був вираз тріумфу.
– Ну що, містере Голмс, переконалися, що помилилися? Знайшли свого волоцюгу, га? – реготнув він.
– Я ще не дійшов жодного висновку, – відповів мій приятель.
– Зате ми дійшли свого висновку! І сьогодні він блискуче підтвердився. Доведеться вам визнати, містере Голмс, що цього разу ми вас обскакали.
– Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне.
Лестрейд знов реготнув.
– Ви, як і всі, не любите програвати, містере Голмс! Але що вдієш, людина не може завжди все передбачити, еге ж, докторе Ватсон? Будь ласка, підійдіть сюди, джентльмени, сподіваюся, що зможу надати вам беззаперечний доказ провини Мак-Фарлейна. – Детектив повів нас коридором у темний передпокій. – Скоївши злочин, молодий Мак-Фарлейн зайшов сюди за своїм капелюхом. А тепер погляньте!
Він театральним жестом запалив сірника, і ми побачили на білій стіні темну пляму крові. Лестрейд підняв сірника ближче – це виявилася не просто пляма, а чіткий відбиток великого пальця.
– Придивіться до нього в лупу, містере Голмс!
– Зараз.
– Ви ж знаєте, що в усьому світі не знайдеться двох однакових відбитків пальців?
– Щось таке чув.
– Тоді чи не були б ви такі люб’язні звірити цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки Мак-Фарлейна, який зняли сьогодні вранці за моїм наказом?
Він простягнув нам шматочок воску. І без лупи було ясно, що обидва – відбитки одного пальця. Я збагнув, що нашому клієнту кінець.
– Усе ясно, – заявив Лестрейд.
– Авжеж, усе, – мимоволі вирвалося у мене.
– Ясно, як день, – докинув і Голмс.
Почувши несподівані нотки в його голосі, я підняв голову. Обличчя Голмса мене вразило. Воно тремтіло від ледве стримуваного сміху, очі виблискували. Раптом я побачив, що мій товариш ледь опановує себе, щоб не розреготатися.
– Ви тільки подумайте! – нарешті сказав він. – Ніхто не здогадається. Яка, проте, оманлива зовнішність! Який гарний юнак! Урок нам, аби надалі не занадто покладалися на власні враження, чи не так, Лестрейде?
– Саме так, містере Голмс. Зайва самовпевненість лише шкодить, – запевнив той.
Нахабство цього чоловіка перейшло всі межі, але заперечити йому було нічого.
– Яке дбайливе провидіння! Це ж треба було, щоб, знімаючи капелюха з гачка, цей юнак притиснув до стіни великий палець правої руки! Який природний рух, можна лише собі уявити!
Зовні Голмс був повністю спокійний, але все його тіло напружилося, як пружина, від стримуваного хвилювання.
– До речі, Лестрейде, хто мав честь зробити це чудове відкриття?
– Економка.
