– синьйора Дуранда) був послом Сан-Педро в Лондоні. Там ми з ним познайомилися й одружилися. Не було на світі шляхетнішої людини. На жаль, Мурільйо дізнався, що це непересічна особистість, під якимось приводом відкликав його на батьківщину, а там звелів розстріляти. Передчуваючи свою долю, Віктор Дуранда відмовився взяти мене з собою. Його майно конфіскували, а я залишилася в скруті й з розбитим серцем.
Потім тиранія нарешті впала. Мурільйо врятувався саме так, як ви й сказали. Але ті численні люди, чиї долі він понівечив, чиї рідні та близькі були приречені на муки й смерть, не могли залишити все так, як є. Вони об’єдналися в таємну спілку, яка існуватиме, поки мета не буде досягнута. Після того як ми впізнали в цьому Гендерсоні деспота, мені доручили проникнути в його будинок і стежити за його переміщеннями. Влаштувавшись до нього гувернанткою, я цілком успішно могла це робити. Він, звісно, й уявити не міг, що жінка, котра сидить із ним щодня віч-на-віч за обіднім столом, – та сама, чийого чоловіка він через годину після його повернення на батьківщину відправив на той світ. Я всміхалася йому, займалася з його дітьми та чекала. Перший замах стався в Парижі, але був невдалим. Ми разом із Мурільйо гарячково мандрували всією Європою, щоб сховатися від погоні, і нарешті повернулися сюди, у цей будинок, орендований ним ще під час першого свого візиту до Англії.
Однак тут його також підстерігали месники. Знаючи, що він повернеться до цього будинку, Ґарсія, син чиновника, котрий займав раніше одну з керівних посад у Сан-Педро, чекав свого часу в своєму скромному житлі, яке ділив з двома відданими помічниками. Всі троє аж палали бажанням помсти, та й причини у всіх були ті самі. Довгий час Ґарсія нічого не міг вдіяти, бо негідник був напоготові й ніколи не виходив із будинку без свого посіпаки Лукаса, точніше Лопеса, як його звали в дні колишньої величі. Ночами, однак, він був у кімнаті сам, і месник міг би до нього дістатися. У визначений заздалегідь вечір я мала відправити моєму соратнику записку з остаточними інструкціями, оскільки Мурільйо не втрачав пильність і щоразу ночував в іншій кімнаті. Я мала переконатися, що двері відчинені, і подати сигнал – поставити біля вікна, що виходить на вулицю, лампу з зеленим абажуром, якщо все гаразд, або з білим абажуром, якщо замах краще відкласти.
Але все пішло шкереберть. Якимось чином я накликала на себе підозри секретаря Лопеса. Він підкрався до мене ззаду та накинувся, як тільки я дописала листа. Вони з господарем затягли мене в мою кімнату й влаштували наді мною судилище, як над викритою зрадницею. Вони б підняли мене на свої ножі, якби знали, як уникнути наслідків. Нарешті після довгої наради вони дійшли висновку, що вбивати мене занадто небезпечно, але вирішили назавжди позбутися Ґарсії. Мені затулили рота шматою, і Мурільйо почав викручувати мені руку, поки я не дала йому адресу мого приятеля. Присягаюся, якби я знала, що вони збираються з ним зробити, я б краще дала їм відірвати мені руку. Лопес написав адресу на моїй записці, запечатав її своєю запонкою та відіслав зі своїм слугою Хосе. Як вони його вбили, я
