побуде головою. Тобі що, шкода? – зітхнула Маша, не відводячи очей від своїх неспокійних рук. – Вона ж намагається якось налагодити наше життя, після того як нам його зруйнували.
– Гаразд. Нехай. Тільки недовго, – миттю погодилася Чуб і, відкинувшись на спинку дивана, погладила руду «горжетку».
«Горжетка» вібруючи замуркотіла й для повного щастя потягнулася лінивою лапою до Машиних кучерів.
Маша сліпо хитнула головою.
Вродлива Катя помовчала, даючи зрозуміти, що урвала її незаслужено, і взялася доповідати:
– П’ять днів перед тим ми несподівано стали відьмами.
– Києвицями, – вперто поправила Маша.
– Києвицями, – покірно погодилася з правкою Катя.
– І врятували світ! – похвалилася Чуб.
– Лише Київ, – поправила Маша.
– Ну й що? – відбилася від применшення їхнього подвигу Даша. – Можна подумати, врятувати Київ – не землепотрясно!
(Вставляти слівце «землепотрясно» доречно й недоречно було другою з Дашиних звичок.)
– Можна не перебивати?! – Дображанська вищирила зуби й, склавши руки на грудях, прибила Землепотрясну Дашу владним поглядом. – Ми – Києвиці. Ми володарюємо над Києвом.
– Так само, як і він над нами. – Зважаючи на все, Маша не терпіла нечіткості формулювання.
– Так само, як і він. – Судячи з усього, на відміну від Дашиних реплік, Машині зауваження Катя сприймала безкінечно толерантно. – У нас є особистий офіс, – Дображанська окинула поглядом круглу кімнату Вежі, затягнуту у дубовий корсет книжкових шаф, – куди не може потрапити жодна людина.
– Якщо в неї нема ключа або вона не знає пароль, – сказала Маша.
– Є три кицьки, які розмовляють.
– Лише дві, – весело хрюкнула Чуб. – Бегемот з нами не розмовляє.
Кінчик хвоста чорного кота невдоволено засмикався.
– Є кілограмів 100–150 раритетного золота, яке піднесли нам на шабаші київські відьми і яке треба ще якось реалізовувати, – проігнорувала Дашину репліку Катя.
– Навіщо? – Чуб рефлекторно вчепилася у свою сережку. – Я своє золото носитиму.
– …І найголовніше, – закінчила Катя, – Книга Влади!
– Книга Києвиць, – сказала скрупульозна Маша, тоді як Катя підійшла до тонконогого дамського бюро, на якому лежала згадана річ, і з жадобою доторкнулася пальцями до чорної палітурки.
– А ще ми маємо щоночі вартувати на Старокиївській горі, – докинула своє Чуб.
– Дашо! – розлютилася, не втримавшись, Дображанська.
– Це важлива поправка, – не піддалася та.
– Я до цього й веду! – осадила її Катерина. Вона все ще не відвела пальці від Книги, наче дотик до неї давав їй непереборне задоволення, якого їй незмога було себе позбавити. – Я перелічила «плюси»: влада, золото, квартира в центрі… Але є й «мінуси». Як правильно
