вдивляючись у небо над Старокиївською горою, було для її енергійної натури заняттям, важчим за найтяжче гарування.
– Я згодна, – сказала Маша. Тепер вона дивилася на свої ноги у старих потрісканих кросівках. – Мені все одно.
– Чудово, – підбила підсумки Катерина, кинувши на Машу занепокоєний погляд. – Тепер третє питання – найважливіше. Що відбувається з нашою Машею?
– Зі мною? – Уперше за всю розмову руда підвела очі й зніяковіло подивилася Каті в обличчя.
– Так! – Уперше за всю розмову Даша Чуб стала під прапори Каті. – Це точно! З нею щось діється!
– У тебе якісь проблеми? – голос Каті став солодковатним. – Ти ніби в воду опущена.
– Гірше, – вже утоплена! – підтримала її Даша і з ентузіазмом почухала ніс.
(Чухати ніс у нападі задумливості було третьою з Дашиних звичок.)
Маша невпевнено подивилася на Катю, вирішуючи, чи справді та занепокоєна, і запитуючи себе, чи вистачить у неї сил відкрити свою Таємницю.
– Річ у тім… – мовила вона, – що я… Ні, спочатку інше. Ви маєте це знати. Я саме збиралася сказати. Річ у тім, що…
Річ у тім, що всього за п’ять днів до цього Марія Володимирівна Ковальова, студентка історичного факультету педагогічного університету,[1] віком двадцяти двох років, була сірою й замріяною істотою, що мешкала за адресою вулиця Уманська, 41, з мамою й татом.
І була вона нею доти, поки не отримала Місто в подарунок.
Помираючи, Києвиця Килина, володарка тисячолітнього Києва, передала свою владу їм, трьом і випадковим, залишивши у спадок круглу Вежу на Яр Валу – з трьома кицьками, які розмовляли, з коморами, наповненими зіллям і травами, з шафами, повними об’їжджених мітел, – ще й книгу Києвиць з її давніми і страшними знаннями…
Стало зрозуміло, що світ зовсім не такий, яким їм здавався – затюканій студентці непрестижного вишу, погордливій власниці мережі супермаркетів й арт-директору клубу «О-йо-йой!», що була у минулому за сумісництвом співачкою-невдахою.
У цьому світі, який їм відкрився, не було ані часу, ані смерті, ані тим паче випадковостей. Тут можна було ходити крізь час і воскрешати мертвих, літати над землею й вселяти любов у своїх ворогів.
Але хоч би що ти робив, твоє добро завжди перетворювалося на зло, а зло – на добро.
І той, у кого наївна відмінниця Маша була закохана без відповіді з першого курсу, виявився вбивцею.
І помер, рятуючи Машу від смерті, бо випив приворотне пійло.
І тепер Маша вважала себе його вбивцею.
А чоловік, якого покохала нова Маша, помер сто років тому, а за вісім років до смерті він поховав єдиного сина, що помер у Києві на знак кари за вчинок батька.
Тому що Місто було живим: могло любити й карати!
І звали цього чоловіка Михайлом. А прізвище його було Врубель.[2]
І Маша відмовилася
Позаяк свій педагогічний університет сама Маша, як і колись, називала інститутом, далі ми наслідуватимемо її приклад, бо, на думку Маші (і автор із нею цілковито згоден), – Університет у Києві один.
Врубель Михайло Олександрович (1856–1910) – видатний російський художник, герой попереднього роману «Київські відьми. Меч і Хрест».
