приголомшено труснув головою.
– Але ж, Владико, ваша перспектива…
– Час кожного скінченного спостерігача збігає. Замкнутих систем не існує. Навіть я лише розтягаю скінченну матрицю.
Монео відірвав погляд від обличчя Лето й зазирнув у віддалені коридори мавзолею. «Колись я там лежатиму. Золотий Шлях може продовжуватися, але я смертний». Лише Золотий Шлях, нерозривну тяглість якого він відчував, лише це важило. Знову повернувся поглядом до Лето, але не до тих цілковито синіх очей. Чи в цьому величезному тілі справді чаїться хижак?
– Ти не розумієш функції хижака, – промовив Лето.
Ці слова вразили Монео, бо вони натякали на читання думок. Подивився вгору, в очі Лето.
– Розумом ти знаєш, що навіть я одного дня помру якимось чином, – сказав Лето. – Але не віриш у це.
– Як я можу повірити в те, чого ніколи не побачу?
Монео зроду не почувався таким самотнім і наляканим. Що робить Бог-Імператор? «Я прийшов сюди, аби обговорити проблеми паломництва… і довідатися про його наміри стосовно Сіони. Він грається зі мною?»
– Поговорімо про Сіону, – сказав Лето.
Знову читання думок!
– Коли ви її випробуєте, Владико? – Це питання постійно крутилося у свідомості, але зараз, промовивши його, Монео відчув страх перед ним.
– Скоро.
– Даруйте, Владико, але ви знаєте, як я боюся за благо єдиної дитини.
– Інші пережили випробування, Монео. Ти теж.
Монео ковтнув слину, згадавши, як йому відкрили Золотий Шлях.
– Мене готувала мати. Сіона не має матері.
– У неї є Рибомовки. У неї є ти.
– Трапляються нещасні випадки, Владико.
В очах Монео з’явилися сльози.
Лето відвів від нього погляд, подумавши: «Він розривається між вірністю мені та любов’ю до Сіони. Яка зворушлива ця турбота про потомство. Хіба ж він не бачить, що все людство – моє єдине дитя?»
Знову повернувшись до Монео, Лето сказав:
– Ти маєш рацію, нещасні випадки трапляються навіть у моєму світі. Хіба ж це нічого тебе не вчить?
– Владико, цього єдиного разу ви не могли б…
– Монео! Ти ж не просиш мене, щоб я передав владу слабкому адміністратору.
Монео відступив на крок.
– Ні, Владико. Звичайно, ні.
– Тож довірся силі Сіони.
Монео розправив плечі.
– Зроблю те, що повинен.
– Сіону слід пробудити, аби вона виконувала обов’язки Атрідки.
– Так, звичайно, Владико.
– Хіба ж це не наша повинність, Монео?
– Не заперечую, Владико. Коли ви представите її новому Дункану?
– Спершу випробування.
Монео глянув униз, на холодну долівку крипти.
«Він так часто вдивляється в долівку, – подумав Лето. – Що він там може побачити? Тисячолітні сліди мого повозу? Ах, ні – це погляд у
