ж не сердишся?!
– А ти її розбила чи як? – серйозно запитав чоловік.
– Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки.
– Смішна яка! – Сергій скинув удавану серйозність. – Мені приємно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинстві.
– Так! Справді гарний кучерявий малюк. Певно, років трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла.
– Ні?! Дивно. Десь були, – байдуже відповів він. – Треба пошукати.
– У коробці нема. А де ще вони можуть бути?
– Подивимося якось, а що вони тобі такі цікаві?
– Цікаві. Мені все, пов’язане з тобою, цікаво. Твої батьки – ти казав – мали тільки тебе.
– Так, тільки мене, на жаль. У дуже пізньому віці, на той час мамі було сорок п’ять, а татові – п’ятдесят. Вельми поважний вік для батьківства. Це тепер усе можливо, а тоді…
– А ким вони були?
– Мама працювала стоматологом у сільській амбулаторії з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як іще мені ними робила-буравила зубки під пломби. Смикалися і стілець, і сама машина. Різко пахло миш’яком і хлоркою, якою постійно мили там підлогу. Я аж трусився, коли мама повідомляла, що треба щось робити із зубами.
– Плакав?! – сміялася Віка.
– Ні! Сміявся. Крізь сльози. Мене б сусідські діти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на інших. Хоча в душі так боявся, що на початках аж колінки мені трусилися.
– Мама була не дуже вправним лікарем?
– Ти жартуєш?! То, котусику, машинки зубодробильні тоді були.
– А тато ким працював?
– Тато був звичайним сільським учителем біології і праці. До кінця свого життя так і трудився у восьмирічці. Його не стало першим, а за ним і мами.
– Мені дуже шкода. Співчуваю.
– То вже давно було, та й вони в поважному віці.
– Може, якось з’їздимо до них на могили?
– Обов’язково.
– На Великдень?
– Чому на Великдень?
– Така в нас традиція – прибирати перед Великоднем на цвинтарях.
– А… Серйозно?! Я не знав. То повний провал! – підморгнув.
– Не люблю тупої іронії. Усе ти знав!
– Ну, гаразд. Тоді домовилися. – Він нахилився до Віки, обійняв її палко й чмокнув. – Дякую за вечерю, ти ще й господиня крутецька! А зараз я трохи попрацюю, добре?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
