з сумочки файлик з паперами. Він перебігає їх очима, зупиняється на діагнозі. Примружується, потирає руки, окидає поглядом молоду, стильно одягнену жінку й каже:
– Ну, з цим ми собі раду дамо.
– От, бачиш?! – одразу вигукує подруга. – Я тобі давно казала йти до Сергія Дмитровича! А ти…
– А що я? Мені також обіцяли, що все буде добре. Чи я мала бігати по всіх?!
– Ну, я також на себе місію Господа не беру, але у вас усе можна змінити. До мене більшість приходить зі схожим діагнозом. І та, яка слухняно виконує все, що їй кажу, досягає результату, – попереджає. – Але для початку мушу вас оглянути.
– Так, звичайно, – погоджується пацієнтка.
До вечора голова в нього йде обертом від тих пацієнток, оглядів, діагнозів… А треба ще раз обійти стаціонарних хворих і розібрати завал із замовленням, що прийшло вранці: спіралі, ковпачки та інший гінекологічний крам. А ще мав намір заповнити анкету на конференцію в Брюсселі. Очевидно, раніше десятої вечора з лікарні не вийде. Як іноді його гнітить уся ця рутина! Але він тільки в ній бачить сенс свого життя. Тільки це заняття приносить йому шалене задоволення. Він чується на сьомому небі, коли бачить, як жінки розквітають після його лікування, як вони вагітніють після довгих невдалих років і маніпуляцій у недбалих фахівців, як вони одужують після операцій і продовжують повноцінно жити та кохати, бути коханими. Їхня радість і щастя живлять його енергією та дають сатисфакцію роботі.
– Сергію Дмитровичу! – Ганнуся в білому сестринському очіпку заглядає в прочинені двері. – Ви додому йдете? Чи, може, вам щось приготувати: кави, чаю?
– Чаю, Ганю! Принеси мені міцного й гарячого чорного чаю з цукром. Я тут сьогодні ще довго сидітиму, – моргає їй.
– О! То я вам ще пампушок принесу. Лишилися з обіду, дівки хтіли додому забрати.
– Ні-ні, не треба! Нехай дівчата смакують.
– Зара-зара, обійдуться! Дупи повід’їдали отакенні, – регоче головна медсестра і зникає, зачиняючи двері за собою.
– А то якраз дуже потрібне місце для жінки, – сміється про себе лікар. – Трипільські баби які?!
У двері стукають. Сергій втомлено закочує очі й відкидається на спинку високого світло-коричневого шкіряного офісного крісла. У нього весь кабінет кольору какао: стіл, диванчик, шафа й полиці. Лише вікно та стіни – білосніжні. Усе нове, вилискує, наче з посудомийки, і приємно бавить око. Уже майже десять років відтоді, як він очолив відділення. Насамперед зробив сучасний ремонт в операційній, кількох палатах і своєму кабінеті. А потім уже поволі, потроху, в міру надходження грошей і пацієнток, доробляв решту. Мріяв про грантові кошти, та, на жаль, зовсім не мав часу ще й на ту писанину. Усе сподівався, що якийсь недолугий інтерн трапиться, який сяде та й візьметься за цю паперову роботу. Однак приходили тільки вельми зацікавлені своєю роботою особи. І Сергій чекав.
– Заходьте!
– Ну, ти як? Сам? – На порозі з’являється уролог.
– Ой, Ромку! Я забув тобі зателефонувати. Тут стільки
