Бо бач… у мами, на жаль, часткова втрата пам’яті, і це дуже неприємно. Розумієш, вона не пригадує, хто я в її «судьбі», – удавано пожартував і всміхнувся у трубку Сергій. – Ні-ні, в іншому все добре. Уже добре. – Він зміряв її поглядом. – Ага, так! Даю!
Він переклав телефон у протягнуту руку Вікторії.
– Назарчику, як твої справи, синочку? – одразу заторохкотіла вона, відчувши себе ані на йоту не затишніше від того, що мужчина не брехав: вона насправді втратила їхню дитину і свою пам’ять.
– Усе добре, мам! Як ти почуваєшся? Я такий радий, що ти жива-здорова, що ви із Сергієм поїдете додому, – почувся його вже чоловічий баритон. – Не розумію, як сталося, що ти його не пам’ятаєш, але впевнений, що то скоро минеться. Приїжджайте в Краків! Я завтра вас чекатиму. У мене якраз немає лекцій.
– Назарчику, завтра буду в тебе, якщо мене випишуть. Там і поговоримо про все! Цілую.
Розмова скінчилася, і Вікторія віддала чоловікові трубку.
– Ну, що ж?! Я, мабуть, піду куплю тобі щось із одягу, – відповів той і, анічогісінько не роз’яснюючи, рушив з палати. – До вечора, люба!
Отак – і все?! Сухо й різко. Зрештою, жінка його все одно не пам’ятала. Але чи можливо, що вона закохалася в такого брутала?! Щось неймовірне. Не запитав навіть, який її розмір! Віка не переставала дивуватися.
– Ой, я зовсім забув! – раптом у скляних дверях з’явився незнайомий-знайомий чоловік Сергій і поклав їй на ліжко рожеве паперове пуделко[6]. – Відпочивай поки, я скоро! – і миттю зник.
Вона відкрила презент. Усередині лежало маленьке заварне тістечко – її улюблені ласощі. Воно милувало око на круглій серветочці-витинанці з написом польською «Ptysiе». Очевидно, куплене ним дорогою в Польщу.
У Віки – жодних емоцій, не здригнулася й найменша павутинка в душі.
Наступного ранку її відпустили додому під відповідальність не лише громадянського чоловіка, а найперше – професіонала. Та й насправді місць у клініці всім бракувало. Накололи анестетиків, заспокійливих, які, на її думку, були зайвими, та Сергій наполіг. Дали із собою в дорогу ліки і з усмішкою швиденько розпрощалися.
Дорога додому
Вони їхали так повільно, як тільки можна на автобані. Хурделиця вже вщухла, і лише снігові замети та гурми машин на заправках і стоянках нагадували про якийсь небачений тут катаклізм напередодні.
Сергій щось безупинно говорив, намагався жартувати й здаватися безтурботним. Вона сиділа поруч і розглядала його обличчя. Він усміхався, раз по разу зиркаючи на неї, та питав:
– Таки не впізнаєш?
– На жаль. Не питай мене щоразу, я почуваюся незручно.
– Так, розумію. Але це все мине.
Вона б і хотіла, щоб швидше скінчилась ота «тимчасова часткова амнезія», як пояснила їй психологиня, котра в клініці намагалася наштовхнути Віку на спогади, допомагаючи пригадати якісь неприємні моменти з її пережитого, що могло бути пов’язане з цим чоловіком –
Коробочка (
