серця. Але ця геть не реагувала на всі зачіпки та підступи. Просто сиділа поруч і не відповідала, ніби чужа.
Віхола поволі вщухала, і вже можна було розгледіти вогні прибиральних машин-прибульців, з якими миналися дорогою через кожні кількасот метрів. Легкий вітер крутив у просторі снігове мереживо, що нагадувало тонкі бельгійські плетива. Міста світилися здалеку красивими різнобарвними зимовими вогнями, наче цісарські замки на вершинах схилів або в розлогих долинах. Розчищені дороги давали можливість рухатися швидко, і за кілька годин вони вже сиділи з Назаром в одній із затишних, як у Львові, кав’ярень Кракова.
– Мам! З тобою все добре?! Я такий втішений, що все минулося! – Син міцно стискав її у своїх мужніх обіймах.
– Так, усе гаразд, Назарчику! – відповіла Віка, цілуючи сина й зосереджено спостерігаючи за його реакцією на Сергія.
Усе було так, як і належало б бути: вони радісно привіталися, по-чоловічому. Нічого незвичного, наче й справді зналися довго й були в родинних стосунках. Отже, усе гаразд. Віка може бути спокійною. Та дискомфорт щодо Сергія все ж не зник. Як він може бути її чоловіком? Вона його зовсім не відчуває. Попри те, мужчина поводився вельми комфортно, немов його й не бентежила Вікторіїна амнезія. Він жартував, був дуже дотепним і водночас серйозним, коли розмова зайшла про освіту Назара, його оцінки й стипендію, яку виділив навчальний заклад за успіхи, тож тепер оплата не потрібна. Це дуже потішило Вікине самолюбство. Син виріс і ставав незалежним, підробляв у ресторані вечорами, мав свої кишенькові гроші й навідріз відмовився від допомоги, коли Віка дістала гаманець.
– Мамо, я хочу спробувати сам. Поки що мені абсолютно вистачає стипендії й того, що заробляю.
– Гаразд. Але якщо щось – одразу кажи. Я планувала, що ми заїдемо у якийсь торговельний центр і купимо тобі нову теплу куртку, шапку-шалик…
– Мам, я маю все необхідне. Не переймайся. Їдьте додому. І відпочивай більше: ти маєш втомлений вигляд, – стурбовано зауважив Назар.
– Так і є. Дорога мене виснажує.
– Ну, дорогі мої, то будемо рушати. Ще ж і кордон перетнути треба. Сподіваюся, прикордонники звернуть увагу на наші лікарняні документи й процедуру перетину пройдемо швидко, – сказав Сергій, схвильований Вікиною блідістю, і пішов до бару розрахуватися.
Засніжене місто дуже нагадувало Львів. Ратуша, старі будинки, люди, флер славного цісарського минулого і той же аромат кави, до якого допасовувався ще один – цинамону й гвоздички, що їх так люблять використовувати у випічці поляки. Гурмани! З ними можуть змагатися лише французи, хоча… Ніщо не буде таким близьким і милим серцю, як те, що рідне, своє: ну, де ще ти здибаєш такий сирник із родзинками, маком, присмачений справжньою шоколадною поливкою, як не у Львові?! Вікторію цей спогад завжди зігрівав і створював затишок. Куди тим французам!
Дорогою Віка задрімала, і їй знову наснилася її маленька дівчинка.
І знову старий сон. Дитина раптом виникла
