по його шерсті, наче грали на піаніно, і голосно муркотів. Насправді, його варто було назвати класичним іменем Мурчик – так голосно й скрипуче він видавав своє задоволення ситим і щасливим життям. Але шерсть кольору вечірнього вогню і сонця на світанку (усе залежало від освітлення) не залишала місця для фантазії з кличками, тож своє ім’я Рудик приніс із собою.
Вікторія почухала йому між пучечками задньої лапки. Він нявкнув, розчепірив їх, потягнувся і м’яко перевернувся на інший бік. Орхідея поруч здригнулася від помаху його хвоста. Віка одразу її схопила й перенесла на кухню, де сонце не так нещадно облизувало квіти та листя. Великі білі квітки, наче камелії, нагрілися і навіть трохи прив’янули, а товсті болотно-пляшкового кольору листки-лопати натомилися так, що обм’якли й де-не-де змінили колір. Вікторія миттю влаштувала квітці реанімацію: поставила в каструлю з літньою водою, обережно збризнула потужним кухонним душем саму квітку, протерла листочки мокрою ганчіркою та відставила в найглибший кут кухонної поверхні, куди сонечко не діставало своїми промінцями.
Пізно ввечері повернувся Сергій. Віка до того часу вже встигла скрізь поприбирати й навіть приготувати вечерю. Останнім його приємно здивувала. За три хвилини, поки чоловік роздягався і мив руки, вона накрила на стіл, запалила свічки й сіла на краєчок високих барних стільців, що стояли вздовж кухонної поверхні.
Він вийшов із душу, побачив картину на столі. Кинув погляд на звабливу жінку, одна ніжка якої, кокетливо закинута на іншу, привідкривала верхню частину опуклого стегна. Усміхнувся тому, що визирало з-під шовкового халатика кольору стиглої черешні, і голосно видихнув.
– Ти зголоднів, мабуть? – запитала вона.
Сергій підійшов ближче, знов обвів очима смачну картину перед ним і зі словами «я просто дико голодний» впився поцілунком у її пухкі вуста. Вона зітхнула й притулилася у відповідь. І їжа одразу втратила свою актуальність – першість отримало кохання.
– Тобі смакує біле вино до риби?! – здивовано запитав Сергій, сідаючи до столу за пів години палких пестощів.
– Так, зрозуміло, що біле, – незворушно відповіла Віка і з жалем додала: – Ай, як прикро, усе вже зовсім охололо.
– Нічого. Я завжди так їм, – відказав чоловік. – Дуже смачно. Холодна смажена риба з білим вином та овочами тепер моя улюблена страва. Хоча я віддаю перевагу червоним винам – звісно, до м’яса.
– Дякую. – Віка всміхнулась і поцілувала його.
– Усе хочу тебе запитати й забуваю: ти тут добре облаштувалася?
– Ну, якось влізла. Я взяла з дому лише найнеобхідніше.
– Чому? Хіба не плануєш затриматися тут назавжди? – іронічно підколов Сергій.
– Планую. Але ж моя квартира не так і далеко. Тому основне, що я із собою принесла, – це Рудий.
– О, його складно не помітити. Він мене гіпнотизує відтоді, як ми
