руки і заглядаючи в очі.
– Наша принцеса, мабуть, забула про Гео. А він тут чекає і чекає, – зустріла її усмішкою Доріс, яка саме принесла мідний піднос із коржами та медом. Вона нічого не сказала про те, що її син Гео всю ніч не спав, на дракарі[34] ходив разом із братами по навколишніх поселеннях, по фіордах[35], скликав воїв для походу. Не всіх підряд, а відданих Інґіґерд. Це було непросто: він не сам їздив, а з братами й іншими хлопцями, котрі за принцесу готові хоч у вогонь, хоч у воду.
– Ой, бідненький, ха-ха-ха! Я бачу, що час не пропав даремно!
– Та я подумав, може, краще сісти і поїсти, ніж тинятися з кута в кут, тебе очікуючи, бо я тут мало не заснув, – сказав Гео і миттю встав, готовий іти разом з Інґіґерд. Якийсь він був сьогодні знервований… Чи то їй здалося?
– Ти чого підскочив? – спокійнісінько звернулася до хлопця принцеса.
– Так ми ж їдемо? – чи то запитав, чи то ствердно мовив Гео.
– Зараз рушаємо, та спершу поїж, і я чогось скуштую, – сказала вона, вибрала собі один коржик і, вмокнувши його в мед, відкусила шматок. – Ням, ням, як смачно!..
Інґіґерд закотила очі вгору, зображаючи, яку смакоту вона скуштувала. Коржики якось непомітно зникли, ще й перепав Ерейрі одненький. Останній кусочок собака, нарешті, випросила у принцеси, вихопивши з рук. Бо ж вона сиділа, виляючи хвостом і чемно заглядаючи в рот господині. Як можна було б їй не дати? Тарілка миттю спорожніла. Втамувавши спрагу, вони рушили до конюшні. Інґіґерд залишила Ерейру в замку, хоч це вдалося їй нелегко. Дівчина нашвидкуруч накинула на себе шкіряну туніку, куплену цього року на кораблі, який приплив зі Сходу. Вона була зшита по боках тільки в районі пояса так, що передня та задня поли звисали окремо, не перешкоджаючи рухам, і дозволяли почувати себе досить вільно: присідати, бігати, нагинатися. Крім цього, туніка захищала від холоду, дощу, поранень – була красива та пасувала їй до лиця. Ерейра, залишившись за дверима, почала скавучати і шкребти. Та потім заспокоїлась, зрозумівши, що це нічого не дасть, особливо, коли Доріс запропонувала їй погризти кістку із залишків учорашнього вечора. Собаку не могли відпустити так далеко, бо тут на неї чекав цілий виводок із шести клубочків, подібних на Ерейру, як дві краплі води. Цуценятка при відсутності мами починали так скавучати, що у всіх вуха в’яли.
Військовий табір був недалеко, якщо до нього добиратися кіньми. День був сонячний, тож вони вирушили туди людними вулицями Сигтуни, отримуючи задоволення від спілкування. Адже не так уже й часто доводилось їм останнім часом розмовляти. Сьогодні поспішати непотрібно, тому вони проїхали ще й вздовж усього базару, що простягався на велику відстань. Чого тут тільки не було! Гамір стояв неймовірний! Люди ходили туди й сюди, щось носили, завантажували, розвантажували… Хлопець з дівчиною перекинулися словами з торгівцями і, задоволені собою, рушили далі.
– Я вже зранку був на плацу, прийшло багатенько народу. Хлопці тренуються, – почав Гео, коли вони вже виїхали за межі міста. Він був гарним, високим,
Довгий вузький дерев’яний човен вікінгів. Він був легкий і симетричний, що дозволяло швидко змінювати напрямок руху.
Фіорди – затоки між скелястими горами (скандинавське).
