твій старший брат, і він тут головний, поки Імхотепа немає.
– Яхмос тупий – повільний і тупий. Я набагато розумніший за нього. А Собек теж тупий, але тільки те й робить, що розводиться про те, який він розумний. А батько вже написав їм і сказав, що я можу сам вирішувати, що мені робити…
– Тобто не робити нічого, – вставила бабуся Іса.
– …і що мені мають давати більше їжі та напоїв, і що якщо він дізнається, що я незадоволений і що до мене погано ставилися, він страшенно розлютиться.
Поки він говорив, кутики його рота розповзалися в хитрій посмішці.
– Ти розбещене хлоп’я, – запально вигукнула Іса. – Так я Імхотепові й перекажу.
– Ні, бабусю, ні, не треба.
Його посмішка змінилася. Вона стала ніжною і трохи нахабною.
– Ми з тобою, бабусю, мозок родини.
– Яке зухвальство!
– Батько довіряє твоїй думці, він знає, що ти – мудра.
– Воно, може, й так, – насправді, так і є – та не тобі мені про це нагадувати.
Іпі розсміявся.
– Бабусю, краще нам бути на одному боці.
– Відколи це ми заговорили про боки?
– Старші брати бісяться, хіба ти не знаєш? Та звісно, знаєш. Генет усе доповідає тобі. Сатіпі діймає Яхмоса і вдень, і вночі, щораз, коли має можливість. А Собек дав себе обдурити під час продажу деревини і тепер боїться, що батько буде сам не свій від люті, коли довідається. Розумієш, бабусю, за рік чи два я допомагатиму батькові, і він робитиме все, що я звелю.
– Ти, наймолодший син?
– А хіба вік має значення? Влада – в руках мого батька. А впливати на нього можу лише я.
– Недобрі слова, – зауважила Іса.
Іпі м’яко відповів:
– Бабусю, ти ж розумна… Ти добре знаєш, що, попри всі свої гучні слова, мій батько – людина слабка.
Хлопець різко замовк, помітивши, що стара ледь помітно схилила голову й дивиться тепер йому за плече. Він озирнувся і побачив за спиною поряд себе Генет.
– То Імхотеп слабка людина? – проскавучала солодкавим голосом та. – Гадаю, йому неприємно буде дізнатися, що ти такої думки про нього.
Іпі видав короткий зніяковілий смішок.
– Але ж ти не скажеш йому, Генет… Пообіцяй, Генет, пообіцяй мені… Люба Генет…
Служниця попливла до Іси. Тепер її голос із жалібною ноткою звучав гучніше.
– Звісно, я не хочу завдавати клопоту – і ти це чудово знаєш… Я віддана вам усім. Я ніколи нічого не переказую, якщо тільки мені не здається, що це мій обов’язок…
– Я просто дражнив бабусю, та й усе, – заходився виправдовуватись Іпі. – Так батькові і перекажу. Він зрозуміє, що я не міг сказати цього всерйоз.
Юнак різко кивнув Генет і вийшов із покою.
Вона провела його поглядом і сказала Ісі:
– Хороший хлопчина, і вже такий дорослий. І як сміливо він говорить!
Друга жінка відрізала:
– Його
