річ для них, але добре лагідне слово могло б усе змінити.
– Це те, що я завжди зможу тобі дати, – запевнив Імхотеп. – І цей дім – твій дім назавжди, пам’ятай.
– Ти дуже добрий, господарю. – Вона помовчала й додала. – Раби чекають на тебе у купальні. Вода вже готова. А коли ти помиєшся і вдягнешся, зайди до матері, вона просила.
– А, мати. Так, так, звісно…
Чоловік ніби раптом зніяковів. Аби приховати зніченість, він швидко сказав:
– Звісно, я і так збирався, передай їй, що я навідаюся до неї.
Іса, вбрана у свою найкращу лляну сукню з брижами, дивилася на сина з іншого боку покою з якоюсь сардонічною втіхою.
– Ласкаво прошу, Імхотепе. То ти повернувся до нас – і не сам, як я чула?
Імхотеп, випростуючись, дещо зсоромлено відповів:
– О, то ти вже чула?
– Звісно. Дім гуде від новин. Кажуть, дівчина вродлива й дуже молода.
– Їй дев’ятнадцять, і так, вона гожа з лиця.
Мати розсміялася – старече зловісне клекотіння.
– Зрозуміло, – мовила вона. – Яким на світ показався, таким і під старість зостався.
– Мамо, люба. Чесне слово, я не розумію, про що ти.
Іса стримано відповіла:
– Ти завжди був дурнем, Імхотепе.
Той наїжачився й обурено залопотів. Хоч Імхотеп і пишався власною важливістю, матері завжди вдавалося пробити броню його самооцінки. В її присутності він завжди ніби зменшувався. Слабкий саркастичний блиск її майже невидющих очей щоразу спантеличував його. Його мати, ніде правди діти, ніколи не була надто високої думки про його здібності. І хоча він чудово знав, що його самосприйняття адекватне, а ставлення матері лишень її індивідуальна особливість без жодної ваги – та все ж, її думка завжди руйнувала його втішну самозакоханість.
– А що такого в тому, що чоловік привіз додому наложницю?
– Нічого такого. Більшість чоловіків – дурні.
– І в чому ж полягає дурниця?
– Невже ти вважаєш, що поява цієї дівчини сприятиме гармонії в цьому домі? Сатіпі та Кайт лютуватимуть, а ще й чоловіків своїх збурять.
– А вони тут до чого? Хіба в них є право заперечувати?
– Ні.
Імхотеп почав розлючено крокувати сюди-туди.
– Хіба у власному домі я не можу чинити, як вважаю за потрібне? Хіба не я утримую своїх синів та їхніх дружин? Хіба вони не зобов’язані мені хлібом, який їдять? Хіба я їм безперервно про це не нагадую?
– Тобі надто подобається нагадувати про це, Імхотепе.
– Але ж це правда. Всі вони залежать від мене. Всі вони!
– І ти гадаєш, це добре?
– Ти хочеш сказати, що це погано, коли чоловік утримує свою родину?
Іса зітхнула.
– Вони працюють на тебе, не забувай про це.
– То ти хочеш, щоб я потурав їхнім лінощам? Звісно, вони працюють.
– Вони вже зрілі
