Він амбітний. Йому не подобається виконувати чужі накази. До того ж він вважає, що керувати тут можу тільки я, його батько.
– Так і є, – відказав Горі. – І мені здалося, Імхотепе, що в цього маєтку є слабке місце. Дозволиш мені говорити прямо?
– Звісно, любий Горі. Твої слова завжди зважені та обмірковані.
– Тоді ось що я скажу. Коли ти від’їздиш, Імхотепе, замість тебе має лишатися хтось наділений справжньою владою.
– Я довіряю свої справи Яхмосові…
– Я знаю, що ми діємо від твого імені, коли тебе немає, але цього не достатньо. Чому б не призначити одного з твоїх синів своїм помічником – не надати йому законної влади?
Імхотеп, насупившись, ходив сюди-туди.
– Кого з синів ти пропонуєш призначити? Собек поводиться владно, але не вміє коритися – я не можу йому довіряти. Його норов для цього не пасує.
– Я думав про Яхмоса. Це твій найстарший син. Він добрий і любить тебе. А ще відданий тобі.
– Так, характер у нього хороший, та він надто боязкий, надто слабкий. Він усім поступається. Якби ж Іпі лишень був трохи старший…
Горі швидко промовив:
– Небезпечно вручати владу надто молодому чоловікові.
– Дійсно, дійсно. Що ж, Горі, я обміркую те, що ти сказав. Яхмос, безумовно, хороший син… слухняний син…
Співрозмовник відказав м’яко, але стривожено:
– Гадаю, ти ухвалиш мудре рішення.
Імхотеп із цікавістю глянув на нього.
– Про що ти, Горі?
– Я щойно сказав, що небезпечно вручати владу занадто рано. Але і занадто пізно – так само небезпечно.
– Ти хочеш сказати, що він занадто звик виконувати накази, замість їх віддавати. Що ж, можливо, в цьому є дещиця істини.
Імхотеп зітхнув.
– Як важко керувати родиною! Особливо жінками. В Сатіпі нестримний гонор. Кайт часто ходить насуплена. Але я чітко дав їм зрозуміти, що з Нофрет слід поводитися чемно. Гадаю, можна сказати…
Він замовк. Задиханий раб наближався до нього вузькою стежкою.
– Що сталося?
– Баржа, господарю. Писар на ім’я Камені прибув із Мемфіса з повідомленням.
Імхотеп стривожено зірвався з місця.
– Знову неприємності, – вигукнув він. – Це такий самий факт, як те, що Ра пливе небокраєм! Варто на мить відволіктися, як усе йде не так.
Імхотеп важко закрокував стежкою, а Горі лишився і мовчки дивився йому вслід.
Обличчя в нього було стурбоване.
Ренісенб безцільно йшла вздовж берега Нілу, коли почула крики та метушню й побачила людей, що бігли до причалу.
Вона приєдналася до них. У човні, що підпливав до берега, стояв молодик, і коли вона побачила контури його тіла в яскравому світлі, її серце на мить припинило битися.
Божевільна, фантастична думка промайнула в її голові.
«Це Хай, – подумала вона. – Хай повернувся з потойбіччя».
Потім
