готових відповідей не було. Одне зрозуміло: настали якісь нові реалії, в яких потрібно жити й робити свою справу.
Жити, незважаючи на жодні несприятливі обставини.
Приватний будинок по вул. Київській, Козин, пізній вечір 7 листопада 1992 року
– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.
– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:
– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…
– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:
– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.
Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…
І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.
– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на все це? – якомога обережніше спитала Юлія Іванівна, зазираючи у Василеві очі.
– А що я мушу говорити, мамо?..
– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсім неадекватно, от і поясни…
– Чому це раптом?
– А я не знаю, чому! – в голосі Юлії Іванівни вперше за весь сьогоднішній вечір прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тітка Фрося.
– А-а-а, он ти про що!..
Василь нарешті відсунув порожню тарілку, кинув у неї виделку й мовив:
– Бачиш, мамо, такі справи: я більш ніколи в житті й нізащо не святкуватиму річницю Жовтневого перевороту. Таке віднині моє кредо.
– Ти ба, подивіться лишень на нього! – сплеснула руками Юлія Іванівна. – Все життя ми святкували, а тепер відмовляємось. Та ми ж із тіткою Фросею так старалися, щоб сьогоднішнє застілля організувати! Це ж усе заради тебе – заради єдиного любого синочка, який після стількох років нарешті зміг повернутися в рідну домівку!.. Та ми ж обидві зі шкіри були ладні вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаєш, як тітка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойності бодай якийсь кавалочок хлібу зжував!.. І не рипів би весь вечір виделкою по порожній тарілці! Та що ж це таке?..
– Що таке, питається?.. А те, мамо, що я відсидів, а вас із тіткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома різниця. Ось чому я…
– Відсидів, так. І що з того?! Адже ж і відсидів ти не через свято Великої Жовтневої соціалістичної революції, яке ми все життя святкували. Ти через цього
