його обличчі Василь Мороз помітив сумніви.
– Щось не так, вуйку Іване? – запитав він.
– Я завжди тікав від всякої політики, Василю. Особливо тут, в Америці. Я приїхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула війна! Скільки тут зразу стало товариств: «Січ», «Україна», «Самостійна Україна»… Сварилися так, що й війни не треба! – говорив Кандиба і признався: – Не люблю політики! А тут політика!
– Та гетьман поможе нам! – заперечив Василь.
Він крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить місця у списках. Цей погляд запримітив Кандиба.
– Станемо! – сказав він і повів молодшого товариша до інших.
Черга просувалася досить швидко.
– Зараз найголовніше – щоб нам помогли! – говорив Кандиба. – Я навіть готовий стерпіти те, що маю стати гетьманцем.
Але Василеві Морозу було однаково, ким він стане. Зараз він хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дійшла черга, він був готовий на все.
– Як вас звати? – запитав незнайомий «писар».
– Мороз Василь! – відповів він.
– Звідки ви приїхали? – було наступне запитання.
– З Польщі. Львівське воєводство, Кам’янський повіт, ґміна Вишів.
Писар акуратно записав це у зошит.
– Скільки вам років?
– Двадцять сім.
– Сім’я є?
– Так, жінка Анна і двоє дочок.
– Працюєте?
– Ні.
Записавши це, писар сказав «Добре!» і жестом попросив Василя відійти вбік. До столика приступив Іван Кандиба.
Мороз не став чекати, коли звільниться односелець, а одразу підійшов до своїх. Анна з дітьми стояла разом з жінкою Івана Кандиби. Дві її дочки – значно старші, ніж Олусь і Марта, – з нетерпінням споглядали за татом, коли він також підійде.
Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут підійшов і Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловіка, запитала:
– Не записали?
Іван махнув рукою.
– Записали! Але казали, щоб на поміч одразу не чекав – нас із Василем тільки на тижні звільнили. Спочатку поможуть тому-таки Степанові, бо він уже більше місяця сидить вдома. А там і до нас дійде черга!
– То чого ти переживаєш?
– Та не подобається мені, що спочатку той адвокат говорив про свою партію, а вже потім про поміч нам! Але нічого не поробиш – їсти хочуть всі!
– А може, якусь роботу здибемо? – обережно сказала Анна.
Але знайти роботу було не так просто. Кінець року відзначився ще більшим ростом безробіття, і надія на хоч якийсь заробіток зникла остаточно. Не було роботи навіть у невеликих магазинчиках, де безробітні раніше заробляли декілька
