Білецької. Зараз Василь гадав собі, що сталося б, якби у них все вийшло.
Як би там не було, але у його планах – з Марійкою чи без неї – аж ніяк не було місця сьогоднішнім подіям!
Напевне, не один лише Василь Мороз не спішив повертатися додому з такою звісткою. А він справді не знав, що казатиме дружині. Як вони житимуть далі? Чи не стане він одним з тих, хто стоятиме у довжелезних чергах за мискою безплатної зупи? Такі картини Василь бачив чи не кожного дня, коли спішив на роботу. Важко було усвідомлювати, що така участь могла чекати і на нього, та практично неможливо змиритися з тим, що це, зрештою, сталося.
Ні, тут дійсно стає холодно! Василь мерзлякувато повів плечима, щоб відігнати неприємне відчуття, аж тут почув позаду себе:
– Ти хоч не туда зібрався?
Василь Мороз здивовано озирнувся й побачив Івана Кандибу. Вони бачилися сьогодні зранку і були поруч, коли представник заводу повідомив про неприємну новину. Після таких слів кожному хотілося побути на самоті. Тепер же старший товариш знову знайшов його.
– Не туда! – впевнено відказав Василь. – Не нині, вуйку Іване!
– То й не треба ніколи!
Василь Мороз завдячував Кандибі тим, що опинився тут, у місті Чикаго. Свого часу, приїхавши у рідну оселю на побивку, Іван Кандиба зумів захопити молодого Василя розповідями про тутешнє життя. І хоч навіть прикрашене з уст Івана воно аж ніяк не виглядало ідеальним, Василь захопився цим і забажав побачити його наяву. Саме Кандиба позичив йому гроші на подорож, саме він зробив так, що невідомого галицького юнака запросив на роботу завод, на якому працював сам Іван, саме на квартирі Кандиб попервах жив Василь. Іван Кандиба став причиною і того, що Василь зустрів свою Анну. Зрештою, Мороз також вмів бути вдячним, і старший товариш це знав: коли Василь відвідував рідних у Галичині, саме через нього той передав братові Семену чималу для нього суму грошей.
Зараз вони знову опинилися у скруті.
– Просто не знаю, як жити далі! – признався Василь.
– Кинь, Василю! Що, власне, сталося? Лишився без роботи?
– Та хоча б!
– Зато руки на місці!
– А куда їх припасувати? І коли? А до того безплатну зупу їсти?
– Та хоча б! Голод, як ти знаєш, не тітка!
Іван Кандиба деякий час дивився на холодну воду озера.
– Не треба вішати носа! – знову сказав він. – В неділю після відправи в церкві ми зберемося разом і поговоримо про те, що робити далі. А зараз підемо додому. Одне добре: хоч наші жінки не будуть переживати, що з нами щось станеться на роботі!
Що ж, це справді так! Хоч на заводі, де вони ще вчора працювали, намагалися дотримуватися всіх правил, але час від часу все ж траплялися нещасні випадки, котрі закінчувалися навіть смертю. Такі випадки аж ніяк не сприяли бажанню хоч якось працювати, але саме життя змушувало
