Господарі досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тільки приємні спогади. Молодша на рік Марта – точна копія своєї тітки. Зараз Василеві треба було думати, як їх прогодувати.
– Я завтра піду до Ведемайерів і попрошуся на роботу, – говорила Анна.
До народження дочок вона працювала у німецьких іммігрантів.
Василь скрушно похитав головою.
– Не думаю, що вони знову тебе приймуть, – сказав він. – Фрідріх Ведемайер сильно погорів на біржі. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобі платити.
– Та хоч якусь їду приноситиму! Усе ж ліпше, ніж безплатна зупа!
Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнів.
Але поки що у них були гроші, щоб хоча б діти не відчували нехватку у їжі. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати гроші вдома, а не довіряти їх банкам. Після того як країною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банків, люди кинулися забирати свої вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи з’являлася табличка, яка сповіщала, що банк не в змозі виплатити гроші.
Тим не менше наступного дня Анна залишила Василеві дочок і відправилася до району, де жили Ведемайери. Щоправда, повернулася досить швидко і вже з порогу Василь зрозумів, що трапилося так, як він і передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, і та з жалем змушена була відмовити їй, адже її чоловік не просто «сильно погорів» на біржі – він геть розорився, і родина вже почала підшуковувати собі інше помешкання – не таке велике і у менш багатому районі.
Найближчої неділі Морози пішли до церкви (зрештою, вони це робили постійно). Як і передбачав Іван Кандиба, після відправи священник попросив залишитися тих, хто втратив роботу. Таких виявилося досить багато, але, зрештою, залишилися всі: ніхто не був упевнений у тому, що наступної неділі не приєднається до невдах.
Священник представив адвоката, який спеціально приїхав з канадського Торонто. Ним виявився доволі молодий чоловік, але, на здивування прихожан, що лишилися, був українцем і звали його Григорій Середа. До того всі адвокати, до яких вряди-годи змушені були звертатися українські іммігранти, були євреї або ж німці. Українців серед такої категорії раніше не було.
Тому всі з цікавістю приготувалися слухати, що скаже адвокат.
– Дорогі парафіяни! – говорив він. – Певно, ви чекаєте від мене якихось слів, що заспокоять вас. Мушу вас розчарувати: у мене нема таких слів! Уся Америка зараз у такому стані, в якому є ваше Чикаго. По всій країні закриваються заводи, людей виганяють на вулицю. Безробітних стає щодня більше.
Прихожани церкви похмуро слухали приїжджого адвоката. Якщо він і хотів дати їм хоч якусь надію, то зовсім не вмів цього робити.
– Тоді чим ви нам можете помогти? – пролунав грубий хриплий голос праворуч від Василя Мороза.
