інструкції. Не залишаючи роботи у «Сельробі», Павло шукав можливість вийти на когось із активних учасників УВО. Так його увагу привернув колишній боївкар «Летючої бригади» Роман Барановський. Відсидівши три роки після розгрому бригади, Роман знову з’явився у Львові, але ставлення до нього у теперішнього керівництва УВО вже змінилося. Оскільки тодішній Крайовий Комендант Роман Сушко у час встановлення нової Організації Українських Націоналістів сидів у слідчій тюрмі, саме на Романа Барановського, як керівника бойової, отже найважливішої в УВО, референтури припало важливе завдання: злиття УВО з ОУН. Незважаючи на такий високий пост Барановського, проти нього виникли якісь невиразні підозри у співпраці з польською поліцією. Коли ж до Львова прибув Омелян Сеник та перебрав пост Крайового Коменданта УВО, він усунув Романа Барановського від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО. Ображений Барановський забажав зустрітися зі своїм колишнім командиром Юліаном Головінським, але той на даний час перебував у Данцигу. Туди і відправився вже колишній керівник референтури.
Разом з ним поїхав його новий товариш Павло Макуха. Той уже встиг зробити так, щоб у «Сельробі» постало питання про його професійну невідповідність: декілька разів редактор завертав його статті, адже там Макуха чомусь посмів досить-таки толерантно висказатися про Українську Військову Організацію. Оскільки про все, що відбувалося у протилежному таборі, в УВО були прекрасно поінформовані, це не могло не залишитися непоміченим. Порвавши з «Сельробом», Павло Макуха вирішив, що кращої кандидатури, ніж Барановський, щоб виконати завдання, немає.
Тим більше, він знав про «Рибака» – а таким було псевдо Барановського – таке, що в подальшому дозволяло використати його для виконання будь-якого завдання.
2
Хоч літургія вже закінчилася і черниці розійшлися виконувати кожна свою роботу, сестра Досифея затрималася перед улюбленим образом Миколая-угодника. Чомусь з-поміж усіх святих саме цей образ вона полюбила найбільше ще з дитинства. Сестра Досифеся – тоді ще просто Ксеня – завжди молилася до Миколая, щоб він приніс їй подарунок. Звичайно, її молитви були особливо ревними напередодні дев’ятнадцятого грудня. Тоді вона завжди лягала рано, щоб обов’язково заснути до того часу, коли святий проходитиме мимо їхньої хати. Ксеня була переконана, якщо у той момент вона не спатиме, Миколай промине її хату і вона залишиться без подарунка. Правда, траплялося, що не завжди мама з татом могли хоч щось покласти своїм дітям під подушку, тоді вона і молодший братик Данило довго плакали, не розуміючи, чим вони не догодили святому Миколаю.
Тепер же, коли вона майже половину свого життя провела у монастирі, стала дорослою, подібні дитячі страхи й переживання здавалися наївними, і сестра Досифея як ніколи розуміла страждання своїх батьків, які через банальну убогість не могли хоча б раз на рік принести дітям подарунок.
Нині травень і до Миколая ще довгих півроку, але сестра Досифея не відходить від образа. Сьогодні їй виповнюється тридцять років.
