вночі я через тебе скоїв убивство – божевільний сон, погана, погана ніч. Подробиці я майже не пам’ятаю.
Лист таки прийшов. З нього вже все ясно. В інших, щоправда, ясності було не менше, але пробитися до неї я не наважувався. Утім, хіба ти могла збрехати? Це чисте чоло – воно не бреше.
Макса я не звинувачую. Звичайно, хоч що він там писав у своєму листі, все було неправильно: ніщо і ніхто, жодна, ба – найкраща людина не повинна вставати між нами, через це я і вчинив убивство сьогодні вночі. Якийсь родич кинув у розмові – сенсу її я не пам’ятаю, але йшлося ніби про те, що хтось чогось не зможе зробити, – якийсь родич, отже, бовкнув на закінчення іронічно: «Зате вже Мілена, звичайно, зуміє». За це я його якимось чином убив, збуджений повернувся потім додому, мати весь час бігала за мною, розмова і тут в’язалася біля того ж таки, врешті-решт я закричав, клекочучи від люті: «Якщо хто-небудь згадає лихом Мілену, наприклад батько (мій батько), я і його вб’ю – або його, або себе». Тут я прокинувся – але це не було ні сном, ані пробудженням.
Знову я повертаюся до старих листів, по суті, вони були схожі на того листа дівчині. А вечірні листи були нічим іншим, як болем по ранковому. І – одного вечора ти написала, що все можливо, тільки от щоб я тебе втратив – неможливо, – треба було, власне, лише легенько натиснути, і неможливе здійснилося б. А можливо, до цього натискання навіть і дійшло, і, можливо, воно мало успіх.
У кожнім разі цей твій лист – як одужання, бо ж під колишніми я був похований заживо і все ж намагався лежати якнайтихіше, тому що думав – а що, коли я і справді мертвий.
Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як міг, готувався це винести, коли воно прийде; і ось воно прийшло, і, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене і не підкосило. Але те, що ти пишеш про твій стан узагалі і про твоє здоров’я, геть жахливо – і набагато сильніше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторію, – а раптом там і справді станеться диво, принаймні фізичне чудо, тобою очікуване; я, до речі кажучи, настільки сповнений віри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузі природа, спокійно довіряю лісу, озеру й дієті; утім, тільки б не було чогось іншого.
Коли я знову і знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про своє сьогодення та майбутнє, про свого батька, про мене, то врешті-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобі одного разу з чудовою ясністю: справжнє твоє нещастя – я, я і ніхто інший (причому – застережуся – лише зовнішнє нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже місяці три тому поїхала з Відня, а якщо не три місяці тому, то вже зараз напевно. Ти не хочеш їхати з Відня, я знаю, ти і без мене не хотіла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиної високості, можна пізнати моє значення для світу твоїх почуттів у тому, що я полегшую тобі можливість залишатися у Відні.
Але до чого заходити так далеко і вкидатися
