його барвистим і гарним. Покликала вона до себе своїх помічників – маленьких лісових духів – і попросила у них поради спитавши, як прикрасити цей світ та як зігріти людські серця?» «Відпусти нас до людей, – сказали лісові духи, – ми подаруємо світу красу, розвеселимо людей і зробимо їх добрими». «Але ж ви такі маленькі і беззахисні, – відповіла Природа, – як же переможете люту зиму, що заморозила людські серця?» «Перетвори нас на квіти», – поросили духи. Так і зробила Природа. Але усі квіти вийшли у неї безбарвними, їх зовсім не було помітно серед зимових заметів. І тоді вона зібрала кольори коштовного каміння і розфарбувала квіти. А залишки фарб плеснула в небо – і виникла веселка.
Здивувалися люди. Ще ніколи не бачили вони такого дива ані на землі, ані на небі. Стали вони збирати квіти і роздивлятися. І в кожного, хто близько підносив до обличчя квітку, вдихаючи її аромат, серце наповнювалося теплом і любов’ю. З тих пір на землю кожного року приходить квітуча весна, і люди зустрічають її з радістю».
Так нам розповідає легенда.
«Природа – нерв нашої планети, – писав М. Донцов. – Вона народжує і править життям усього живущого на землі, починаючи від дрібної комашини до велетенської тварини й кінчаючи найрозумнішою живою істотою – людиною. Вона годує все живе, пробуджує тягу до існування, радість до життя, а для людини найголовніше – душевне і сердечне почуття любові й сприйняття краси. Вона створила безмежне буяння квітів – її вінець і ореол. З усіх живих істот лише людина народжена з почуттям пізнання світу, життя, природи, лише вона здатна збагнути всю її красу і захоплена цим пізнанням, закохана в природу, як найдовершеніше її творіння, наділене розумом, слухом і зором, вона і її другом, перетворювачем, творцем, бо ж людина і природа – нероздільні. Багатьом, зайнятим тою чи тою творчістю, винаходами, природа ніби відкриває свої потайні, сповнені очарування, життя і красу. І тільки людям із винятковим художнім талантом, які по-особливому тонко відчувають природу, вдається відкрити і оспівати її в поетичних і прозових рядках, у музиці, живописі настільки неповторно, що їх твори пробуджують у людей найсильніші почуття до рідної землі. Одним таким другом природи, залюбленого в неї, яка віддала їй усю себе – свої почуття, життя, талант, і про кого хочу розповісти, була незвичайна жінка, велика самоук-художниця Катерина Василівна Білокур»[1].
Квіти Катерина Білокур любила понад усе. До цього ще ніхто з художників з таким зачаруванням, так оригінально й натхненно, так поетично, багатогранно і водночас так просто, не зображував квітів. Вона створила втаємничений, поетичний, щедрий і болісно-прекрасний Світ – Сад Катерини Білокур. У ньому вічним життям живуть химерні, хоч і писані з натури, але такі персоніфіковані, такі своєрідні, декоративні і живописні водночас квіти: пишні, скромні і маленькі, яскраві, барвисті, ніжні, засоромлені, багряні і ніжно-рожеві, помаранчеві і жовті, блакитні і білі, з тендітними, напівпрозорими пелюстками, витончені, делікатні, наче легкі, вишукані паперові витинанки. Троянди і жоржини, маки і соняшники, кручені паничі і марунки, волошки, бузок, півники, прості сільські помаранчеві лілії, дуже українські чорнобривці
Катерина Білокур очима сучасників / Спогади, есеї, розвідки, матеріали з архіву художниціпідготував, упоряд. М. Кагарлицький. – К.: «Томіріс». – 2000. – С. 29.
