народилася у заможній селянській родині Білокурів. Батько Катерини, Василь, отримав землю біля обійстя діда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох із братом батько Катерини мав пару коней і величезну клуню в кінці саду. Родина Білокур мала чималий шмат землі (2,5 десятин орної землі), худобу, добротний критий бляхою дім.
Катерина – перша дитина в сім’ї. Окрім Катрі, було ще двійко синів – Григорій та Павло. Майбутнє дівчини, народженій у селянській родині, було визначеним з першого дня життя: вправна, дбайлива сільська господиня, покірна дружина-трудівниця, що має прясти, вишивати, готувати, турботлива матір для своїх дітей.
Проте, скільки вона себе пам’ятала, то виявляла потяг до малювання. Наділена даром образно мислити, мала Катруся тонко відчувала красу природи, загострено бачила довкілля.
Квіти стали її життям. Малюючи, вона не зривала жодної рослини, бо вважала, що так втрачається природна краса. Катерина казала: «Зірвана квітка, що зламана жіноча доля». І ще: «Це було дуже-дуже давно… я чого-то плакала. Я гараз[д] не пам’ятаю обличчя матері, а я пам’ятаю й січас високі дерева, незелену траву і дівчину, чорне волосся, заплетене в дві коси і складене на голові, чорні брови, довгенький носик, в буденній сорочині, в спідниці, крайкою підв’язана. Та дівчина нагнулась – і я побачила біля ніг тієї дівчини серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать – і аж затріпотіла в матері на руках, простягаючи руки до тії квітки. Дівчина вирвала ту квіточку і подала мені… Було тепло. Я вже не падала, я йшла по подвір’ю, кріпко ступаю босими ногами по теплій землі, а батько, ідучи до сусідів, взяли мене на руки і пішли. А у тих сусідів був… великий сад… А в тім саду квіти цвіли. От бабуся, господарка… витягла відерце водиці… криниці…. пішла в сад, вирвала гарну стеблину воронцю з чудовою квіткою, вмочила те стебло воронцю у воду і подала мені…»[6].
Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було 6–7 років, батько привіз із Яготина буквар, і вона самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу.
«Зима. Вечір. Уже пізненько. Батько і дядько Омелько приїхали з Пирятина, з базару… Батько ще щось витягли з мішка і, подаючи мені на піч, кажуть: «А це тобі, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотій буде!» – і подали мені на піч невеличку книжку – Буквар… На другий день я рано встала, мені стали батько показувати, розказувати, як ту грамоту розуміти. Грамота мені так легко далася!.. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять».
Батько й дід були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім’ї було вирішено – у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття – величезна. Натомість дівча посадили за прялку – мовляв, свій шматок хліба треба заробляти працею, дозволивши це заняття поєднувати з читанням
