щоб не було близ[ь]ко людей, я там плакала… мені вчувалося, що хто[сь] мені шепче: «А ти не плач, Катерино, що нема в тебе вчителів. Певно, багато є тих, що учаться – і їм ніколи. А ти дивись, як у матері-природи, дивись, яка травк[а]-билинка, – так й малюй, який листочок-цвіточок, – так його й виконуй!»[8]
«Як я була малою-молодою і були тоді левади та береги, де росло багато-багато і струнких, і високих, і кучерявих дерев – так, мов гай, от як повіють вітри, то я біжу туда, у берег, слухати ті зеленії шуми. І вчувається мені в тих шумах вітрів і шепіт, і гомін якихось давноминулих казкових людей і ріжні прекрасні, найбільше сумні пісні чарівні і всякі дивовижні моєму слуху ноти голосів».[9]
І вона малювала навколишній світ, створюючи як реалістичні зображення, так і фантастичні світи: «А одного разу, та ще і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що-небіть намалювати! Сажа і полотнина чиста була. Я намалювала… якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здались! Мені було ра[ді]сно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилас[ь] на той малюнок, і сміялась, як божевільна!..» «Іноді таке на мене найде, що почну малювати щось… фантастичне, – то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна!.. і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять!».
А от у родині навпаки, її потяг до малювання сприймали як дивацтво. Батьки були категорично проти. І коли заставали дівчину за цим дивацтвом, то у хід йшли покарання: різки та найсуворіша заборона до малювання. «…на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і кинули в піч, а мене трохи поляскали…».«…мати били не так то, але дуже лаяли і підштрикали проти мене батька. А батько… уже було як… б’ють так чим попало і де попало, і як попало…». «Мати кричала на неї: «Та ти що здуріла, дочко, чим ти займаєшся? Інші діти батькам допомагають, а ти малюєш!» «А батько: «…Та нашу Катрю треба так бити, як ото в старовинній пісні співали:…бий сучку з вечора й до ранку!..». «В той час у мене не було ні паперу, ні олівця. Я крала у матері кусочки білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили… щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була».
Тож, малювати їй доводилося потайки. Вона, заховавшись у верболозі, малювала квіточки і радилася з козою, як краще змалювати чорнобривці, мальви чи півники… Ескізи робила звичайною вуглиною. «А це все треба було робити нишком… Як ото писав Т. Г. Шевченко: А щоб не чув хто, не побачив…». «…залізу куда-небіть у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати і млини, і дерева… І розвішаю я ті твори… і дивуюся з них, і плачу над ними… такому екстазі мене ловили!..»
Ці жагучі бажання виснажували її ніжну вразливу натуру, сповнювали і без цього безрадісне життя гіркотинням страждань. Перші спроби малювання – вуглинкою на шматку домотканого
