і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не насмілилась опиратися цьому, бо граф уславився своїми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорія та гонфалоньєри компаній були на боці Ландо і його партії. Поки Флоренцію роздирали всі ці події, у ній зупинилася проїздом дочка германського короля Альберта, яка їхала до свого чоловіка, сина короля Роберта – Карла. Друзі короля віддали їй велику шану і гірко скаржилися на становище, у якому опинилося місто, а також на Ландо та його прибічників. Діяли вони так майстерно, що до від’їзду принцеси завдяки її особистому посередництву та посланням короля ворожі сторони у Флоренції помирились, а Ландо позбавили влади і відіслали назад у Губбіо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентійців. Під час встановлення нового правління Синьйорія ще на три роки подовжила верховні повноваження короля, а оскільки в її складі було вже семеро прибічників Ландо, його поповнили шістьма новими членами з друзів короля. Так протягом певного часу Синьйорія складалась із тринадцяти членів, але згодом кількість синьйорів було знову зведено до сімох, як у давнину.
У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, який був до того звичайним громадянином Лукки, став її синьйором. Цей молодик, сповнений нестримної енергії та сміливості, у найкоротший термін став главою всіх тосканських ґібелінів. З цієї причини флорентійці, припинивши на кілька років свої громадянські чвари, почали міркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч їхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як їм від нього захиститися. Для того щоб Синьйорія могла ухвалювати мудріші рішення й діяти більш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради і згоди яких синьйори не могли ухвалити жодної важливої постанови. За цей час збіг термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало саме собі правителем, повернулося до звичного свого ладу зі звичними керівниками та магістратами, а внутрішній його згоді сприяв великий страх перед Каструччо. Останній, натомість, після численних воєнних дій проти володарів Луніджани взяв у облогу Прато. Флорентійці вирішили стати на захист цього міста, замкнули свої крамниці й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячі піхотинців і тисяча п’ятсот вершників. Аби послабити Каструччо та посилити своє військо, синьйори вирішили, що кожен ґвельф-бунтівник, який захищатиме Прато, дістане після закінчення воєнних дій право повернутися на батьківщину. На заклик цей відгукнулися чотири тисячі бунтівників. Численність цього війська і швидкість, із якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, він відступив до Лукки. І тут, у флорентійському таборі, між нобілями і пополанами знову виникли суперечності. Пополани хотіли переслідувати Каструччо і, продовжуючи війну, покінчити
