хоча всі добре знали, хто винні, жодна людина не насмілилася не те що звинуватити їх, ба навіть просто назвати. Тому вирішили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засіданні Ради кожен напише імена винних і таємно передасть свою записку капітанові. Отже, звинуватили месера Амеріго Донаті, месера Тегіайо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, та суддя в них був більш милостивий, ніж, можливо, заслуговував їхній злочин, і їм присудили тільки сплату штрафу.
Сум’яття, що виникло у Флоренції, коли бунтівники підійшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирішили, що надалі в кожному загоні буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньєра буде по два-три помічники, яких назвали пенноньєрами, і все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цілого загону, а якоїсь частини його, ця частина могла виступати під орудою свого командира. Далі сталося те, що зазвичай буває в усіх державах, коли нові події скасовують старі постанови і затверджують інші. Раніше склад Синьйорії оновлювався через певні проміжки часу. Тепер синьйори та їхні колеги, почуваючись достатньо сильними, змінили цей порядок, привласнивши право заздалегідь намічати нових членів на наступні сорок місяців. Записки з іменами заздалегідь дібраних членів Синьйорії складали в торбу і кожні два місяці витягали звідти. Але оскільки значна кількість громадян побоювалася, що їхні імена до торби не потрапили, довелось іще до закінчення сорока місяців додати нові імена. Так виник звичай заздалегідь добирати нових кандидатів на магістратури задовго до закінчення повноважень старих магістратів, як у самому місті, так і поза ним, і, отже, імена нових посадовців були відомі вже тоді, коли старі ще були при владі. Такий порядок обрання дістав потім назву «вибори за жеребом». Оскільки вміст торби оновлювали кожні три роки, а то й раз на п’ять років, здавалося, що в такий спосіб місто позбувається зайвих хвилювань і будь-якого приводу для розбрату, що виникав при зміні кожної магістратури через велику кількість осіб, які претендували на неї. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного іншого, але ніхто не помітив тих істотних недоліків, які приховувала ця не така вже значна перевага.
Ішов 1325 рік, коли Каструччо, захопивши Пістойю, став настільки могутнім, що флорентійці, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього і вирвати це місто з-під його влади, поки він там іще не закріпився. Набравши двадцять тисяч піхотинців і три тисячі вершників як серед жителів Флоренції, так і серед союзників, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його і завадити ворогу допомогти Пістойї. Флорентійцям удалося захопити це місто, після чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу місцевість. Та нездатність, а головне, неправдивість капітана цих загонів не дали їм розвинути успіх. Їхнім капітаном був месер Раймондо ді Кардона. Він помітив, як безтурботно флорентійці
