вигнанцям, що головних ватажків у місті немає і настав саме час повертатися. Тоді вигнанці, об’єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через іще недобудовані мури до міста і досягли площі Сан Джованні. Гідне зауваги, що ті, хто щойно боровся за повернення вигнанців, коли вони, беззбройні, благали пустити їх на батьківщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлись і силою хочуть проникнути до міста. Бо для цих громадян спільна справа виявилася важливішою за особисті схильності, й вони, об’єднавшись із усім народом, змусили заколотників піти геть. Заколотникам, натомість, не вдалося досягнути своєї мети, тому що частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не захотіли чекати месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу їм забезпечить не стільки сила, скільки стрімкість напору. У таких справах узагалі нерідко трапляється, що від зволікання втрачаєш сприятливий момент, а від надзвичайної швидкості не встигаєш зібратися на силі. Після втечі заколотників Флоренція знову повернулася до колишніх чвар. Щоб відняти владу в родини Кавальканті, народ силоміць відібрав у них стародавнє володіння їхнього роду, замок Стінке, що стояв у Валь-ді-Греве. Оскільки всі захоплені в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеної нещодавно тюрми, цій новій будівлі дали назву замка, яка збереглася до сьогодні. Потім люди, які були при владі в республіці, відновили народні загони і видали цим загонам, що раніше збиралися під прапорами цехів, нові прапори. Начальники цих загонів почали називатися гонфалоньєрами компаній і колегами синьйорів: вони мали допомагати Синьйорії в разі будь-якого розбрату зброєю, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом із гонфалоньєрами мусив стримувати нахабство грандів. Тим часом помер папа, і месер Корсо разом із іншими громадянами повернувся до Рима, але життя було б і далі мирним, якби невгамовний дух месера Корсо не спричинив у місті нові чвари. Прагнучи популярності, він завжди висловлював думки, протилежні тим, яких дотримувалися правителі, і, щоб мати дедалі більшу довіру народу, завжди був на тому боці, куди тягнуло народ. Тому він виявлявся головним, коли виникали розбіжності або починались які-небудь виступи, і до нього звертались усі, хто хотів добитися чогось незвичайного. Через це його ненавиділи багато найшанованіших громадян, і ненависть ця посилилась до того, що в партії чорних почався розкол, бо месера Корсо підтримували сила і вплив приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Та власне особистість його була оточена таким ореолом могутності, що всі його боялись. І от, щоб позбавити його симпатій народу, було застосовано найбільш відповідний для цього засіб: поширили чутки, що він замислив установити тиранію, а переконати в цьому кого завгодно було нескладно, настільки його спосіб життя відрізнявся від притаманного приватній особі. Думка ця ще зміцнилася, коли він узяв за дружину одну з дочок