містера Чемберлена лорд Данґлес, якому вона відверто й без взаємності подобалася, аби обговорити відповіді на письмові запитання прем’єра.
Для Леґата це був шанс.
Він зачинив двері, сів за свій стіл, зняв слухавку й набрав комутатора.
– Добрий вечір. Це Леґат, – вимовив він, намагаючись говорити невимушено. – Не могли б ви з’єднати мене з номером Вікторія 7472?
Від моменту завершення наради з начальниками штабів у Леґата не було жодної вільної хвилини. Тепер нарешті він поклав нотатки на стіл. З дитячих років загартований у гладіаторських боях екзаменаційних зал – іспити шкільні, стипендіальні, випускні з Оксфорда, вступні у Форин-офіс, – Г’ю писав лише з одного боку аркуша, щоб чорнило не розходилося. «ПМ висловив стурбованість щодо стану ППО країни…». Він спритно перевернув великого формату аркуші чистим боком догори. За наказом їх знищить. Але не відразу. Щось його стримувало. Що саме, Леґат не міг визначити… Якесь дивне відчуття недоречності, можливо. Усю другу половину дня він одного за іншим супроводив відвідувачів до прем’єр-міністра й збирав документи, необхідні ПМ для виступу в парламенті, та відчував себе причетним до реальної правди. На підставі цієї інформації формуватиметься політика уряду; можна було б сказати, що все інше в порівнянні з нею – справжні дрібниці. Дипломатія, моральність, закон, зобов’язання разом на шальках терезів не могли переважити військову потугу. Наскільки він пам’ятав, одна ескадрилья ВПС складалася з 20 літаків. Отже, на великій висоті країну зможуть захищати лише 20 сучасних винищувачів із справними кулеметами.
– Ми вас з’єднуємо, сер.
Комутатор клацнув при з’єднуванні, й почувся довгий сигнал виклику. Вона відповіла набагато швидше, ніж він чекав, і виразно пролунало:
– Вікторія 7472.
– Памело, це я.
– О, привіт, Г’ю!
У голосі її прозвучало здивування, а можливо, і розчарування.
– Послухай, у мене мало часу, тому зосередься на тому, що я скажу. Спакуй потрібні речі на тиждень, іди в гараж і негайно їдь з дітьми до своїх батьків.
– Але вже шоста!
– Там ще має бути відчинено.
– Чому такий поспіх? Що сталося?
– Нічого. Поки нічого. Просто хочу знати, що ви в безпеці.
– Звучить трохи лячно. Ненавиджу панікерів.
Леґат ще дужче стиснув слухавку:
– Боюся, люба, що без паніки не обійдеться. – Він кинув погляд на двері: хтось проходив повз, і кроки ніби зупинилися. Г’ю знизив голос, але заговорив з більшою нагальністю: – Вже пізнього вечора вибратися з Лондона може бути важкувато. Треба їхати зараз, поки дороги вільні.
Вона почала заперечувати.
– Памело, не сперечайся зі мною. Ти можеш на біса зробити хоч раз так, як я прошу?
Повисла пауза. Вона тихо запитала:
– А як же ти?
– Мені доведеться залишитися на ніч. Спробую
