Вуді був піджак рубчастого вельвету, а під ним – светр з трикутним вирізом.
– Бо до пів на восьму в прем’єр-міністра наради в залі засідань кабінету.
– А він не може радитися з ними деінде?
– Не кажіть дурниць.
– Ну, може, тоді ми організуємо прямий ефір в іншому приміщенні?
– Ні. Він хоче звернутися до британців з серця уряду, тобто із зали засідань кабінету.
– Так от послухайте: прямий ефір у нас о восьмій, а вже сьома. Що, якщо станеться збій, бо ми не встигнемо перевірити устаткування як належить?
– У вас буде щонайменше пів години, а якщо я зможу викроїти для вас ще деякий час…
Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунінґ-стріт повертав чорний «остин» десятої моделі. У вечірніх сутінках водій увімкнув фари і їхав поволі, аби не зачепити когось із роззяв, які посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упізнали пасажира раніше за Леґата. Світло дугових ламп засліпило його. Він прикрив очі долонею, вибачився перед Вудом і зійшов на бруківку. Коли машина зупинилася, Г’ю відчинив задні дверцята.
Сер Горес Вілсон, згорбившись, сидів на сидінні, затискаючи між ніг парасольку й тримаючи на колінах портфель. Він ледве всміхнувся Леґату й виліз із автівки. На ґанку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний і розгублений. Зблиснули спалахи. Він шмигонув до будинку, як налякана яскравим світлом нічна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автівки з іншого боку. Той наблизився до Г’ю і простягнув руку:
– Полковник Мейсон-Макфарлан. Військовий аташе в Берліні.
Поліцейський відсалютував.
У вестибюлі Вілсон уже знімав пальто й капелюх. Спеціальний радник прем’єр-міністра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Леґатом він завжди був ввічливим, поводився з шармом; такий собі старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про щось, чого не варто чути. Репутацію Вілсон собі склав у Міністерстві праці, працюючи з очільниками профспілок. Думка про те, що він саме повернувся після вручення ультиматуму Адольфу Гітлеру, не трималася голови. Проте прем’єр-міністр вважав Вілсона незамінним. Він поставив складену парасольку біля вішалки поряд з парасолькою шефа і звернувся до Леґата:
– Де ПМ?
– У своєму кабінеті, сере Горесе, він готується до вечірнього виступу по радіо. Усі інші в залі засідань.
Вілсон упевненим кроком попрямував у глиб будівлі, давши знак Мейсону-МакФарлейну йти слідом.
– Якомога швидше введіть ПМ у курс справи, – сказав він і кинув через плече Леґату: – Прошу сповістити ПМ про моє повернення.
Він широко відчинив двері зали засідань й увійшов. Леґат встиг помітити чорні костюми, золоті галуни, напружені обличчя, сигаретний дим стовпом при тьмяному освітленні. Потім двері зачинилися.
Г’ю пішов коридором повз кабінети Клеверлі, Саєрса і свій власний до головних сходів. Піднявся ними повз низку чорно-білих гравюр і світлин усіх прем’єр-міністрів
