що можна поїхати з Пізи, означало, що йому більше не доведеться терпіти цю затхлу політичну і культурну атмосферу, від якої, не знаю чому, йому так вивертало нутро. А насамперед це означало, що восени або ж на початку наступного року ми одружимось і я поїду геть з Неаполя. Про це останнє ніхто не згадав, але всі радісно вітали і П’єтро, і мене. Ніно теж кинув якусь уїдливу фразу про академічну кар’єру, але потім відразу зиркнув на годинник і вигукнув, що йому прикро, але він мусить іти.
Усі підвелися з-за столу. Я не знала, що робити, марно шукала очима його погляд, моє серце стискалося дедалі більше. Вечір завершився, нагоду втрачено, наміри провалилися. Коли ми вийшли надвір, я ще сподівалася, що він дасть мені номер телефону або адресу. Але він лише потис мені руку й побажав усього найкращого. Тієї миті здалося, що кожним своїм жестом він зумисне відштовхує мене. Прощаючись, я легко всміхнулася йому й помахала рукою, немов пишучи щось у повітрі. Це було благання, яке означало: ти ж знаєш, де я живу, напиши мені, прошу тебе. Але він уже повернувся до мене спиною.
Я подякувала Аделе та її приятелеві за весь той клопіт, якого вони собі завдали задля мене і моєї книжки. Обоє довго й щиро хвалили Ніно і говорили зі мною так, ніби це завдяки мені він виріс таким симпатичним і розумним. П’єтро не сказав нічого, лиш зробив нервовий жест, коли мати попрохала, щоб він якнайшвидше повертався – вони обоє зупинились у Маріарози. Я тут-таки сказала, що нема потреби мене проводжати, хай іде з матір’ю. Нікому й на гадку не спало, що я це сказала серйозно, що почуваюся нещасною і воліла б зостатися на самоті.
Цілу дорогу я поводилась нестерпно. Вигукувала, що Флоренція мені не подобається, і це була неправда. Вигукувала, що не хочу більше писати, що хочу викладати, і це була неправда. Вигукувала, що втомилася, що дуже хочу спати, і це була неправда. Ба більше – коли П’єтро заявив мені навпростець, що хоче познайомитися з моїми батьками, я напустилась на нього: «Ти здурів, облиш моїх батьків, ти їм не підходиш, а вони не підходять тобі». Тут він злякано спитав:
– Ти більше не хочеш за мене заміж?
Я мало не відповіла: авжеж, не хочу, але вчасно стрималась, бо знала, що це теж неправда. Я безсило мовила: «Вибач, у мене поганий настрій, звісно, я хочу за тебе заміж». Узяла його за руку й переплелася з ним пальцями. Він був чоловік розумний, надзвичайно освічений, до того ж добрий. Я любила його і не хотіла, щоб він страждав. І все ж саме в той момент, коли я тримала його за руку, коли підтверджувала, що хочу за нього заміж, я виразно усвідомила, що, якби він не з’явився в ресторані того вечора, я б спробувала спокусити Ніно.
Мені важко було зізнатися в цьому самій собі. Звісно, це було б лихим вчинком, якого П’єтро не заслуговував, і все ж я б зробила це охоче, і, можливо, навіть без докорів сумління. Я б знайшла спосіб привабити до себе Ніно, адже ми так давно були з ним знайомі – від початкової школи аж до ліцею і до часів Іскії та площі Мартірі. Я б переспала
