на мене, навмисний чи зроблений мимохіть. Це я теж занотувала в блокноті («Що я для родини Айрот? Квітка в петельці їхнього широкого світогляду?») і трохи без настрою, радше знуджено почала гортати газету «Корр’єре делла сера».
Пам’ятаю, що повітря було тепле, і в мене залишився – вигаданий чи справжній – нюховий спогад: суміш запаху друкарської фарби і свіжої піци. Сторінка за сторінкою я переглядала заголовки, і раптом мені мало не забило подих. Між чотирма густими колонками була вставлена моя фотографія. На тлі виднівся наш район, поблизу тунелю. Заголовок звучав так: «Пікантні спогади амбітної дівчини. Дебютний роман Елени Ґреко». Під статтею стояло прізвище того чоловіка в окулярах з товстими скельцями.
Читаючи, я вкривалася холодним потом, мені здавалося, що я ось-ось зомлію. Моя книжка послужила нагодою нагадати, що в останнє десятиліття всі сектори виробничого, суспільного й культурного життя, від підприємств до установ, від університетського середовища до видавничої сфери та кінематографу – одне слово, цілий світ задихався під навалою зіпсованої і позбавленої цінностей молоді. Іноді в лапках цитувалися деякі мої фрази, котрі мали показати, що я – типова представниця свого кепсько вихованого покоління. Насамкінець мене було названо «дівчиськом, яке щосили намагається приховати брак таланту за фривольною ширмою посереднього і тривіального тексту».
Я розридалася. То було найжорсткіше зі всього, що я прочитала, відколи вийшла книжка, і то не в якійсь малотиражці, а в найбільшій газеті Італії. Та найнестерпнішим мені здалося те, що посеред цього образливого тексту красувалася світлина, на якій я усміхаюся. Додому я повернулася пішки, перед тим позбувшись газети. Я побоювалась, що мати прочитає рецензію і використає її проти мене. Я була певна, що вона б охоче додала її до своєї колекції, щоб колоти мені нею очі щоразу, як я їй допікаю.
Удома чекав стіл, накритий лише для мене. Батько був на роботі, мати пішла до сусідки у якійсь справі, а брати й сестра вже пообідали. Я запхнула в себе макарони та картоплю й стала перечитувати рядки зі своєї книжки. У розпачі я думала: «Може, вона й справді нічого не варта, може, книжку опублікували, лише щоб зробити ласку Аделе. Звідки в мене взялися такі безживні фрази, такі банальні міркування? Яка ж це халтура, скільки зайвих ком – ні, більше я не писатиму». Я дедалі глибше западала в зневіру, знемагаючи від огиди до їжі та до книжки, аж доки не прийшла Еліза й не простягла мені папірець. Його передала синьйора Спаньйоло, яка ласкаво погодилася, щоб на її номер телефонували ті, кому терміново потрібно щось мені передати. На папірці було написано, що мені телефонували три особи: Джина Медотті, прес-секретарка видавництва, Аделе і П’єтро.
Ці три імені, записані невправною рукою синьйори Спаньйоло, раптом викристалізували думку, яка ще хвилину тому таїлась десь у глибині моєї душі. Злі слова чоловіка в окулярах з товстими скельцями швидко ширилися
