ніколи б не зрікся своїх зобов’язань переді мною, ніколи б мене не зрадив.
Так, я не хотіла втратити його. Байдуже, що моїй вдачі, яка, попри здобуту освіту, залишалась неотесаною, чужа була його педантичність і я не могла чесно сказати, скільки витримаю в цьому його вивіреному всесвіті. Він давав мені надію втекти від гнучкого пристосуванства мого батька й грубості матері. Тому я силою прогнала думку про Ніно, взяла П’єтро під руку і муркнула йому: авжеж, одружімось якомога швидше, я хочу забратися геть з дому, хочу отримати водійські права, хочу подорожувати, хочу мати телефон і телевізор, я ніколи нічого не мала. Тоді він розвеселився, засміявся, погодився з усім тим, чого я так плутано вимагала. За кілька кроків до готелю він зупинився і хрипко пробурмотів: можна, я залишусь на ніч у тебе? То була остання несподіванка того вечора. Я збентежено поглянула на нього: не раз я була готова покохатися з ним, а він завжди ухилявся; але опинитись з ним в ліжку тут, у міланському готелі, після цієї болісної дискусії в книгарні, після зустрічі з Ніно мені зовсім не хотілося. Я відповіла: ми вже стільки чекали, можемо почекати ще трохи. Я поцілувала його в темному закутку і з порога готелю спостерігала, як він відходить бульваром Ґарібальді й раз у раз озирається, несміливо махаючи мені на прощання. Нерівна хода його плоскостопих ніг і неслухняна кучма волосся розчулили мене.
Відтоді життя ні на мить не давало мені спокою, один місяць підштовхував інший, не було й дня, щоб не сталося щось добре або погане. Після повернення до Неаполя ця безрезультатна зустріч з Ніно не йшла мені з думки, й іноді мене опановувало бажання побігти до Ліли, дочекатися її з роботи і розповісти все те, що можна було розповісти, не образивши її. Відтак я переконала себе, що навіть згадка про Ніно може зранити її, і відмовилася від цього наміру. Ліла йшла своїм шляхом, Ніно – своїм, а в мене були інші невідкладні справи. Наприклад, того самого вечора, коли я повернулася з Мілана, я заявила батькам, що П’єтро невдовзі приїде познайомитися з ними та, ймовірно, до кінця року ми одружимося і я поїду жити до Флоренції.
Батьки не виказали ні радості, ні навіть задоволення. Я подумала, що вони вже остаточно звикли до того, що я їду й вертаюся, коли мені хочеться, що дедалі більше відчужуюся від родини, що мені байдуже до їхніх турбот, як вижити. І мені здалося цілком нормальним, що лише батько трохи схвилювався – він завжди нервував перед майбутніми подіями, до яких не почувався готовим.
– Це що, університетський професор приїде до нас додому? – роздратовано спитав він.
– А куди ж іще? – розсердилась мати. – Як інакше він проситиме у тебе руки Ленуччі, якщо не приїде сюди?
Як завжди, вона здалася мені кмітливішою від нього, більш конкретною, рішучою аж до безтактності. Але після того, як вона гримнула на нього і він пішов спати, а Еліза, Пеппе та Джанні постелили собі на кухні, я змушена була змінити думку. Очі
