я лишила газету на кухонному столі.
Під вечір знов з’явилася синьйора Спаньйоло – мене просили до телефона. Я збентежилась і ще раз почала вибачатися за клопіт, але вона сказала, що щаслива бути корисною такій дівчині, як я, і стала розсипатися компліментами. «Джильйолі не пощастило, – зітхала вона, спускаючись сходами, – з тринадцяти років батько взяв її на роботу в кондитерську “Солара”, і добре, що вона хоч заручилася з Мікеле, інакше довелося б їй гарувати все життя». Вона відчинила двері і впустила мене в коридор до телефона, що висів на стіні. Я помітила, що вона навмисне поставила біля апарата стілець, щоб мені було зручно – у нас з великим пієтетом ставилися до освічених людей. Здобути освіту вважалося спритним ходом більш кмітливої молоді, яка таким чином могла уникнути тяжкої праці. «Як мені пояснити цій жінці, – думала я, – що з шестирічного віку я стала рабинею літер і цифр, що мій гарний настрій залежить від удалого їх поєднання, що радість від успіху буває рідко, вона скороминуща і триває годину, півдня, добу?»
– Ти читала? – спитала мене Аделе.
– Так.
– Задоволена?
– Так.
– Тоді ось тобі ще одна хороша новина: книжка починає добре продаватися, якщо так піде й далі, надрукуємо ще один наклад.
– Що це значить?
– Це значить, що наш приятель з «Корр’єре» гадав, що знищить нас, а натомість тільки допоміг. Бувай, Елено, насолоджуйся успіхом.
У наступні дні я усвідомила, що книжка справді добре продається. Найвиразнішою ознакою цього були щоразу частіші дзвінки Джини, яка то повідомляла мені про замітку в якійсь газеті, то попереджала про виступи в книгарнях і культурних осередках, ніколи не забуваючи на прощання сказати кілька лагідних слів: «Це успіх, синьйорино Ґреко, мої вітання». «Дякую», – казала я, але задоволення це мені не приносило. Замітки в газетах здавались мені поверховими, вони повторювали або захоплений відгук в «Уніті», або нищівну критику в «Корр’єре». І хоч Джина торочила, що негативні відгуки теж допомагають продажам, вони все одно ранили мене, і я тривожно очікувала наступної порції схвальних слів, які мали б урівноважити несхвальні й заспокоїти мене. Хай там як, я перестала приховувати від матері осудливі рецензії і давала їй усі – і добрі, і погані. Вона починала читати їх по складах, з непривітним виразом обличчя, але ніколи їй не вдавалося дійти далі, ніж чотири-п’ять перших рядків, вона відразу знаходила привід посваритися або ж з нудьги віддавалася своїй манії колекціонування вирізок. Вона хотіла наповнити ними цілий альбом і нарікала, коли мені нічого було їй дати, бо боялася, що лишаться порожні аркуші.
Рецензія, яка в той час найбільше вразила мене, з’явилася в газеті «Рома». Вона фраза за фразою повторювала відгук у «Корр’єре», але закрутистим стилем, і в кінці маніакально втокмачувала читачеві одну-єдину думку: жінки втрачають усі гальма, і щоб зрозуміти це, досить прочитати непристойний роман Елени Ґреко, вульгарну копію й
