задушливе повітря. Пригадую якусь дівчину, маленьку білявку, яка з гуркотом тягла за собою ланцюг з великою колодкою на кінці і невідомо до кого заклопотано кричала: «Уже йду!» Усе це я пам’ятаю, бо чекаючи, аж доки хтось мене впізнає і підійде, я дістала блокнот і почала все занотовувати, щоб підбадьорити себе. Але минуло півгодини, а до мене ніхто не підійшов. Тоді я уважно оглянула плакати й оголошення, сподіваючись побачити там своє ім’я або назву роману. Даремно. Я знервувалася й відкинула думку спитати в когось зі студентів: мені було соромно згадувати про обговорення своєї книжки в місці, де на приліплених до стін аркушах йшлося про набагато важливіші теми. Мене болісно розривали два протилежні почуття: сильна симпатія до всіх цих хлопців і дівчат, які метушилися й репетували, забувши про всяку дисципліну, та страхом, що безлад, від якого я тікала змалечку, саме зараз і саме тут знов заволодіє мною й кине в самісінький центр цього гармидеру, і незабаром якась нездоланна сила – Сторож, Викладач, Ректор, Поліція – знайде мене, визнає винною – мене, завжди таку слухняну – й покарає.
Я вирішила наплювати на все, бо чому мене має обходити жменька не набагато молодших від мене студентів, навіщо їм мої звичні теревені? Я хотіла повернутися в готель і насолоджуватися статусом успішної авторки, яка багато подорожує, обідає в ресторанах і спить в готелях. Але повз мене пройшло п’ять чи шість заклопотаних і навантажених торбами дівчат, і майже проти своєї волі я пішла за ними, за голосами, за криками, за звуком сурми. І так я дійшла до вщерть заповненої авдиторії, звідки саме в ту мить долинув шалений галас. Коли дівчата, за якими я йшла, увійшли всередину, обережно прослизнула туди й я.
Там саме тривав дуже жорсткий конфлікт між різними групами, як у переповненому залі, так і серед невеличкого натовпу, що згромадився навколо кафедри. Я лишилася біля дверей, готова тікати: задушливий чад з тютюнового диму і людських випарів та міцний запах збудження не заохочували тут залишатися.
Я спробувала зрозуміти, що відбувається. Тут обговорювали, схоже, процедурні питання, але в цій атмосфері – одні кричали, другі мовчали, інші глузували, ще інші сміялися, хтось метушився, мов ординарець на полі битви, хтось байдуже витріщався, а дехто схилився над книжкою – усі, мабуть, уже втратили надію, що можна дійти якоїсь згоди. Я сподівалась, що десь тут є Маріароза. А тим часом я помалу звикала до галасу й запахів. Скільки тут люду! Переважали чоловіки – гарні й бридкі, елегантні й неохайні, агресивні, перестрашені й веселі. Я з цікавістю спостерігала за жінками, у мене склалося враження, що тільки я тут сама. Деякі з них – приміром, ті дівчата, за якими я прийшла сюди – трималися зграйками, навіть коли роздавали у натовпі летючки: вони одностайно кричали, одностайно сміялися, а якщо й віддалялися на кілька метрів, то не спускали одна з одної ока, щоб не загубитися. Може, то були давні подруги, а може, просто випадкові знайомі, і здавалося, що лише приналежність до групи узаконює їхню
