що на руках вона тримала кількамісячне немовля, яке годувала грудьми, водночас уважно стежачи за конфліктом, що саме розпалювався, й іноді теж щось вигукуючи. Дитя, блакитний згорточок з голими рожевими ноженятами, раз у раз випускало з рота пипку грудей, але дівчина не ховала цицьку в ліфчик, а так і стояла, насуплена й розхристана, у білій розстебнутій блузці, з набухлими грудьми і розтуленими вустами, аж поки не усвідомлювала, що хлопчик більше не смокче, і тоді неуважним рухом знов прикладала його до грудей.
Вид цієї дівчини викликав у мене занепокоєння. Посеред галасливої, задимленої авдиторії вона мала вигляд цілковито нетипової ікони материнства. Вона була молодша від мене, вродлива і витончена, на ній лежала відповідальність за дитину. Але вона немов щосили намагалася заперечити образ молодої жінки, заклопотаної лиш турботою про своє дитя. Вона кричала, жестикулювала, вимагала слова, злісно сміялася, зневажливо тицяла в когось пальцем. Але хлопчик був наче її частиною, він весь час шукав її цицьку, яка постійно від нього вислизала. Разом вони становили якийсь тремтливий непевний образ, який ось-ось може розлетітися на скалки, ніби намальований на склі: дитя могло випасти з рук, хтось міг зачепити йому голівку ліктем або ненавмисне вдарити. Я зраділа, коли біля неї раптом виринула Маріароза. Нарешті. Вона була така жвава, така яскрава, така сердечна. Схоже, вона дуже добре знала молоду матір. Я замахала рукою, але вона мене не побачила. Вона щось шепнула дівчині на вухо, тоді зникла і знов виринула між тими, що сперечалися біля кафедри. Тим часом крізь бічні двері в залу стрімко увійшли якісь люди, і сама їх поява трохи заспокоїла присутніх. Маріароза подала їм знак, їй у відповідь кивнули, тоді вона схопила мегафон і промовила кілька слів, які остаточно втихомирили переповнену аудиторію. У ту мить мені на кілька секунд здалося, що Мілан, тодішнє моє напружене життя і безперервне збудження врешті випустили на волю всі тіні, що кишіли в моїй голові. Скільки разів у ті дні я згадувала свої перші спроби розібратися в політичних питаннях? Маріароза передала мегафон юнакові, який підійшов до неї і якого я впізнала відразу. Був то Франко Марі, мій хлопець із перших років навчання в Пізі.
Він зовсім не змінився: той самий теплий, переконливий тон голосу, та сама манера висловлюватись – свої промови він будував навколо загальних тверджень, які крок за кроком логічно пов’язувались із знайомим для всіх щоденним досвідом, розкриваючи його прихований смисл. Пишу про це й усвідомлюю, що майже не пригадую його вигляду, пам’ятаю лише бліде, чисто поголене обличчя й коротке волосся. Але на той момент він був єдиним, до чийого тіла я притискалася так, ніби ми були одружені.
Я підійшла до Франко після виступу, у нього від подиву спалахнули очі, він обійняв мене. Але розмовляти було важко, бо хтось уже смикав його за рукав, хтось інший брався докоряти суворим тоном, весь час тицяючи в нього пальцем, немов він винен у якихось страшних гріхах. Я ніяково стовбичила
