що вечір буде сповнений солодких і дещо меланхолійних спогадів, але він здався мені просто сумним. Я хотіла, щоб ніч чимшвидше минула і я могла повернутися в Неаполь. Щоб вимкнути світло, мені довелося встати з ліжка. Назад я повернулась у темряві.
Мені не спалося. Я крутилася з боку на бік, ліжко й кімната повнилися запахами інших тіл, подібну інтимність я відчувала у своєму домі, але тут це були сліди якихось незнайомих, можливо, навіть огидних мені людей. Урешті я задрімала, але раптом прокинулась, бо у кімнату хтось увійшов. Я пробурмотіла: «Хто там?» Мені відповів Хуан. Без зайвих слів, благальним голосом, ніби просив про важливу послугу чи навіть потребував невідкладної допомоги, він спитав:
– Можна я буду спати з тобою?
Прохання здалося мені таким абсурдним, що, аби цілковито прокинутися й збагнути, в чому річ, я перепитала:
– Спати?
– Так, хочу лягти біля тебе. Я тебе не потурбую, просто не хочу залишатися сам.
– У жодному разі.
– Чому?
Я не знала, що відповісти, і пробурмотіла:
– Я заручена.
– То й що? Ми просто спатимемо, і все.
– Іди геть, будь ласка, я ж тебе зовсім не знаю.
– Мене звати Хуан, я показував тобі свої картини, що тобі ще треба знати?
Я почула, як він сідає на ліжко, побачила його темний силует, відчула в його подиху запах сигари.
– Прошу тебе, – пробурмотіла я, – я хочу спати.
– Ти ж письменниця, пишеш про кохання. Усе те, що з нами трапляється, підживлює уяву і допомагає творити. Пусти мене до себе, потім зможеш про це розповісти в книжці.
Він пучкою пальця торкнувся моєї ноги. Цього я вже не стерпіла, рвонула до вимикача і ввімкнула світло. Він сидів на ліжку в трусах і майці.
– Геть, – прошипіла я до нього так рішуче, що він зрозумів: зараз я закричу, першою накинусь на нього і товктиму щосили. Тому він повільно підвівся і розчаровано мовив:
– Святенниця.
І вийшов. Я зачинила за ним двері, ключа не було.
Я була шокована, розлючена, налякана, у голові крутилися кровожерні діалектні прокльони. Трохи перечекавши, я знов лягла до ліжка, але світла не вимкнула. Що про мене можна було подумати, якою людиною я здавалася? Чому Хуан вважав, що має право про таке просити? Через славу вільнодумної жінки, яку давала моя книжка? Через ті політичні гасла, які я виголошувала? Можливо, то був не просто словесний турнір, гра, яка мала засвідчити, що я нічим не гірша від чоловіків, можливо, мій виступ охарактеризував мене як людину, зокрема вказав на мою доступність у сексуальному плані? А може, саме відчуття приналежності до того самого табору спонукало цього чоловіка без жодних сумнівів залізти до мене в кімнату, як спонукало Маріарозу, теж без жодних сумнівів, запросити до себе в кімнату Франко? А може, я сама заразилася тим невиразним еротичним
