і попросив у батька моєї руки. Саме так він і сказав схвильованим голосом. Від цього на очі моєї сестри навернулися сльози, а братам стало смішно. Батько розгубився, пробелькотів якийсь комплімент про те, що такий порядний і серйозний професор робить йому честь цим проханням. Здавалося, що все вже закінчилось, але тут втрутилася моя мати. Вона похмуро сказала:
– Нам не подобається те, що ви не берете церковного шлюбу. Шлюб без священника – ніякий не шлюб.
Усі мовчали. Батьки, мабуть, заздалегідь узгодили потай між собою, що обов’язок оголосити це візьме на себе мати. Батько не зміг стриматися й відразу ж ледь усміхнувся до П’єтро, даючи йому зрозуміти: хоч оце «нам» стосувалося і його, але він готовий домовлятися. П’єтро усміхнувся йому у відповідь, але вочевидь не вважав, що батько щось тут вирішує, тому звернувся тільки до матері. Я розповідала йому про ставлення моєї родини, тому він підготувався. Почав лагідним тоном з простих речей, висловлюючись, за своїм звичаєм, дуже чітко і ясно. Він сказав, що розуміє їх, але хоче, щоб зрозуміли і його. Він, мовляв, глибоко поважає всіх тих, хто щиро ввіряє себе якомусь богові, але сам він до таких людей не належить. Мовляв, те, що він не вірує у Бога, не означає, що він ні у що не вірить, – у нього є переконання й абсолютна віра у своє кохання до мене. І саме це кохання буде підвалиною нашого шлюбу, а не вівтар, священник чи службовець мерії. Він сказав, що відмова від релігійного обряду для нього принципове питання і що я точно перестану його кохати або ж кохатиму менше, якщо він покаже себе людиною без принципів. І врешті сказав, що моя мати сама б не погодилася ввірити свою доньку чоловікові, готовому зректися бодай одного зі стовпів, на якому ґрунтується його життя.
Батько слухав ці слова схвально, увесь час енергійно киваючи, брати застигли з роззявленими ротами, а Еліза знову розчулилася. Однак мати лишилась незворушною. Якусь мить вона крутила обручку в себе на пальці, тоді подивилась П’єтро просто в обличчя і, замість того щоб повернутися до теми, визнати, що він її переконав, або ж стояти на своєму, вона з холодною рішучістю почала на всі заставки вихваляти мене. Мовляв, я змалечку була незвичайною дитиною. Я могла робити те, чого не вміла жодна інша дівчина в нашому районі. Я була і є її гордістю, гордістю цілої родини. Я ніколи її не розчаровувала. Я заслужила право бути щасливою, і якщо хтось завдасть мені кривди, вона відплатить йому за це сторицею.
Я слухала її збентежено. Увесь той час, поки вона говорила, я намагалася зрозуміти, чи вона каже це серйозно, чи, за своїм звичаєм, хоче натякнути П’єтро, що їй начхати на його професорські замашки і всю його балаканину, що то не він робить честь родині Ґреко, а родина Ґреко робить честь йому. Але цього я так і не зрозуміла. Натомість мій наречений безоглядно повірив їй і весь час, поки вона говорила, кивав на знак згоди. Коли вона врешті замовкла, сказав, що чудово знає, який я цінний скарб, і він вдячний їй за те, що мене такою виховала. Відтак встромив
