слухняному собаці, тоді як треба перестати зволікати і ставати до бою.
– А ти як думаєш? – спитав він.
– Твоя правда, – мовила я.
– Ти молодець, – урочисто похвалив він мене у відповідь, поки ми піднімалися брудними сходами, – ти завжди була молодчиною. Правда, Енцо?
Енцо кивнув, погоджуючись, але я зрозуміла, що тривога за Лілу наростала в ньому з кожною сходинкою, як наростала вона і в мені, і він почувався винним, що відволікається на ці балачки. Він відчинив вхідні двері і голосно повідомив: «Ми прийшли». Тоді вказав мені двері, наполовину засклені матовим склом, крізь яке соталося слабке світло. Я легенько постукала й увійшла.
Ліла лежала на розкладному ліжку, повністю одягнена. Біля неї спав Дженнаро. «Заходь, – сказала вона, – я знала, що ти прийдеш. Дай мені цьом». Я поцілувала її в щоки, сіла на порожнє ліжечко, де, мабуть, спав її син. Скільки часу минуло, відколи я бачила її востаннє? Вона ще більше схудла, стала ще блідіша, мала червоні очі, потріскані крила носа, на довгастих долонях – сліди порізів. Тихим голосом, щоб не розбудити дитину, вона заговорила, не зупиняючись: я бачила тебе в газетах, гарний маєш вигляд, чудова зачіска, я все про тебе знаю, знаю, що виходиш заміж за професора і виїздиш до Флоренції, ти молодець, вибач, що примусила тебе приїхати о такій порі, у мене голова туманіє, все розлазиться, мов стінні шпалери, як добре, що ти тут.
– Що сталося? – спитала її я й нахилилася, щоб погладити їй руку.
Того запитання, того жесту було для неї занадто. Вона витріщила очі, затремтіла й висмикнула руку.
– Зі мною щось недобре, – сказала вона, – але зажди, не бійся, я зараз заспокоюся.
Вона заспокоїлась. Тихо, майже по складах промовила:
– Я покликала тебе сюди, Лену, бо хочу, щоб ти дала мені одну обіцянку, і я довіряю тільки тобі: якщо зі мною щось станеться, якщо мене заберуть у лікарню або замкнуть у божевільні, якщо я десь пропаду, ти повинна забрати до себе Дженнаро, повинна опікуватися ним, він має рости у твоєму домі. Енцо добра, порядна людина, я йому довіряю, але він не може дати дитині того, що можеш дати ти.
– Чому ти так кажеш? Що з тобою? Поясни мені, я нічого не розумію.
– Спершу пообіцяй.
– Гаразд.
Вона знов затрусилася, і я аж злякалася.
– Ні, сказати «гаразд» не досить. Мусиш тут і зараз запевнити, що дитиною опікуватимешся ти. Якщо тобі потрібні будуть гроші, знайди Ніно, скажи, що необхідна допомога. Але пообіцяй мені, що дитину виховуватимеш ти.
Я непевно глянула на неї й пообіцяла. А тоді слухала її цілу ніч.
Я, мабуть, востаннє розповідаю про Лілу з усім багатством подробиць. Пізніше її образ дедалі більше тьмянів перед очима, а відомостей про її життя я діставала щораз менше. Шляхи наші розійшлися, і ми віддалилися одна від одної. Але попри це, навіть коли я жила в інших містах і ми практично не зустрічалися, навіть коли вона
