одного, що постійно западала безкінечна мовчанка. Коли родина Айрот поїхала геть, навантажившись величезною кількістю залишків їжі, які їм впихнула моя мати, мені раптом здалося, що все це якесь суцільне непорозуміння. Я походжу з цієї родини, а П’єтро з тієї, у тілі кожного з нас криються риси наших предків. Яким буде наше подружнє життя? Що на мене чекає? Що переважить – подібності чи відмінності? Чи зможу я написати ще одну книжку? Коли і про що? Чи підтримає П’єтро мене? А Аделе? А Маріароза?
Якось увечері, коли мені в голові кружляли подібні думки, з вулиці мене хтось покликав. Я відразу впізнала голос Пасквале Пелузо і підбігла до вікна. Побачила, що він не сам, з ним був Енцо. Я стривожилась. Хіба о цій порі Енцо не повинен бути вдома, у Сан-Джованні-а-Тедуччо, з Лілою та Дженнаро?
– Можеш спуститися вниз? – гукнув мені Пасквале.
– Що сталося?
– Ліна нездорова і хоче тебе бачити.
– Уже йду, – сказала я і кинулася сходами вниз, хоч мати кричала мені вслід: «Ти куди так пізно, вертайся!»
Я вже давно не бачила ні Пасквале, ні Енцо, але ми не обмінялися звичними люб’язностями, бо вони прибули заради Ліли і відразу перейшли до справи. Пасквале відростив собі бороду на манір Че Ґевари, і я подумала, що йому личить. Очі здавалися більшими й виразнішими, густі вуса прикривали зіпсовані зуби, навіть коли він сміявся. А от Енцо не змінився, був, як завше, мовчазний і зосереджений. Тільки коли ми сіли в старе авто Пасквале, я усвідомила, як дивно бачити їх разом. Я була переконана, що ніхто в нашому районі більше не хоче знатися з Лілою та Енцо. Але, схоже, усе було не так: Пасквале навідувався до них, привіз Енцо до мене, Ліла послала їх разом до мене.
Як усе було, розповів мені Енцо – лаконічно й послідовно, як зазвичай. Після роботи на будівництві поблизу Сан-Джованні-а-Тедуччо Пасквале мав завітати до них на вечерю. Енцо і Пасквале прийшли о сьомій годині, але Ліли вдома не було, хоч вона зазвичай поверталася з фабрики о пів на п’яту. Помешкання було порожнє, Дженнаро був у сусідки. Вони взялися готувати їсти, Енцо нагодував хлопчика. Ліла з’явилася лише близько дев’ятої, дуже бліда й знервована. На запитання Енцо і Пасквале не відповідала. Лиш сказала переляканим голосом: «У мене випадають нігті». То була неправда, Енцо подивився на її руки – нігті були на місці. Тоді вона розсердилася й зачинилась у своїй кімнаті разом з Дженнаро. Через якийсь час гукнула з кімнати, щоб вони поїхали подивитися, чи я вдома, бо вона мусить терміново поговорити зі мною.
Я спитала в Енцо:
– Ви посварилися?
– Ні.
– Їй стало погано, вона поранилась на роботі?
– Здається, ні, не знаю.
Пасквале сказав мені:
– Не варто хвилюватися. Б’юсь об заклад, що тільки-но Ліна тебе побачить, то відразу заспокоїться. Я такий радий, що ми тебе знайшли, ти ж тепер велике цабе, мабуть, геть заклопотана.
Я стала заперечувати, але
