– які передбачали періодичне надсилання виконаних завдань у міжнародний центр обробки даних в Цюриху, де їх перевіряли і відсилали назад з виправленнями. Поступово він втягнув у це Лілу, і вона таки взялася допомагати йому. Але тепер вона поводилася цілком інакше, ніж з Ніно – тоді вона прагнула всілякими способами довести йому, що здатна допомагати в усьому. Навчаючись разом з Енцо, вона була спокійна, не намагалася переплюнути його. Ті вечірні години, які вони присвячували навчанню, були для нього додатковим зусиллям, а для неї заспокійливим засобом. Може, саме тому в тих нечастих випадках, коли він повертався пізно і не потребував її допомоги, Ліла не могла заснути й тривожно прислухалася до дзюркоту води у ванній, якою, як вона собі уявляла, Енцо змиває зі свого тіла сліди зв’язку з коханками.
На фабриці – вона відразу це зрозуміла – важка праця викликала в людей бажання займатися сексом не з дружиною чи чоловіком удома, куди вони верталися змучені і без жодних бажань, а просто на роботі, вранці або пополудні. За кожної нагоди чоловіки розпускали руки, чіплялися до всіх жінок, які траплялися на шляху; жінки ж, особливо немолоді, сміялися, випинали груди, закохувалися, і кохання ставало розвагою, яка полегшувала важку працю й розганяла нудьгу, даючи ілюзію справжнього життя.
З найперших днів її роботи чоловіки намагалися панібратствувати з нею, немов принюхуючись. Ліла відштовхувала їх, вони сміялися і йшли геть, наспівуючи пісеньки з непристойними натяками. Якось уранці, щоб остаточно поставити крапки над «і», вона мало не відірвала вухо одному чолов’язі, коли він, проходячи повз неї, бовкнув щось сороміцьке й цьомнув у шию. Був то сорокарічний красень на ймення Едо, який підсипався до всіх жінок і добре вмів розповідати солоні дотепи. Ліла вхопила його за вухо, з усієї сили скрутила його, уп’явшись нігтями у вушну раковину, і не відпускала, хоч той репетував, намагаючись водночас захиститись від її стусанів колінами. Після цього вона, люта, мов чорт, пішла до Бруно Соккаво скаржитись.
Відколи Бруно взяв її на роботу, Ліла бачила його лише кілька разів, мимохідь, не звертаючи на нього особливої уваги. Натомість за цієї нагоди вона змогла добре придивитися до нього – він підвівся з-за бюрка, як це роблять джентльмени, коли в кімнату заходить дама. Лілу охопив подив: набрякле лице, затуманені переситом очі, кремезний тулуб, а особливо дивував червоний колір обличчя, який, мов магма, виділявся на тлі смолянистого волосся і білих, як у вовка, зубів. Замислилась: що спільного в цього суб’єкта з тим хлопцем, студентом права, приятелем Ніно? І відчула, що між тими часами на Іскії і теперішньою ковбасною фабрикою ніякого зв’язку немає: між ними простягалася прірва, і під час стрибка з одного боку цієї прірви на другий – можливо, тому, що батько його захворів і тягар турботи (і боргів, як казав дехто) раптом упав на його плечі – Бруно знікчемнів.
Вона виклала йому свої претензії, і він засміявся.
– Ліно, – сказав він з пересторогою, – я зробив тобі послугу, але ти не маєш мені влаштовувати комедій. Ми всі тут важко працюємо, не можна присікатися до кожного, людям треба іноді розслаблятися, інакше все окошиться на мені.
– Розслабляйтеся
