що змогла заспокоїти його.
Коли я повернулася в кімнату, Сильвія, яка вмостилась на колінах у Маріарози і прислухалася до суперечки між чоловіками, раз у раз нервово щось вигукуючи, повернулась до мене і, мабуть, побачила на моєму обличчі насолоду, з якою я притискала до себе дитину. Різко підвелася, забрала в мене хлопчика, сухо подякувавши, і пішла вкладати його до ліжечка. У мене залишилося неприємне відчуття втрати. Я сіла на своє місце, ще відчуваючи тепло, яке залишив по собі Мірко, настрій у мене зіпсувався, думки сплуталися. Я хотіла знову взяти на руки дитину, сподівалася, що він розплачеться, що Сильвія попросить допомоги. Що це зі мною? Я хочу дітей? Хочу бути матір’ю, годувати грудьми, колисати до сну? Хочу заміж, хочу завагітніти? А якщо саме тоді, коли я вже почуватимусь у безпеці, з мого живота раптом вилізе моя мати?
Я ніяк не могла зосередитися на обговоренні уроку, який дала нам Франція, на напруженій сутичці між чоловіками. Але мовчати мені не хотілося. Я хотіла виголосити щось із того, що читала і думала про події в Парижі, але в голові мені спливали лиш якісь уривчасті фрази. І мене дивувало, що Маріароза, така розкута й талановита, знай мовчала і лиш мило усміхалася, погоджуючись з усім, що говорив Франко, і це нервувало Хуана і позбавляло його впевненості. Ну то й що, хай мовчить, але я говоритиму, інакше навіщо я сюди прийшла, чому не повернулася в готель? Я знала відповідь на ці запитання. Я хотіла показати людині, з якою спілкувалася в минулому, ким я стала. Я хотіла, щоб Франко зрозумів, що не можна ставитися до мене як до дівчинки, якою я була колись, хотіла, щоб він помітив, що я тепер зовсім інша, хотіла, щоб у присутності Маріарози він сказав, що ця зовсім інша людина вартує його поваги. Хлопчик більше не плакав, Сильвія була з ним, вони обоє більше мене не потребували, тому я ще трохи почекала й врешті знайшла, у чому не погодитися зі своїм колишнім. Було то цілком імпровізоване заперечення, мною керували не тверді переконання, а прагнення виступити проти Франко, у мене в голові вже були заготовлені фрази, якими я оперувала з удаваною впевненістю. Загалом я сказала, що сумніваюся в ступені зрілості класової боротьби у Франції, що злука студентів і робітників здається мені поки що досить абстрактною. Говорила я рішуче, бо боялася, що хтось із чоловіків мене перерве і якимсь недоречним словом поновить суперечку. Але мене уважно слухали всі, навіть Сильвія, яка ледь не навшпиньках повернулася в кімнату без дитини. Поки я говорила, ні Франко, ні Хуан не виявляли нетерплячості, а венесуелець навіть схвально кивнув, коли я двічі чи тричі вимовила слово «народ». А Марі це роздратувало. «Ти маєш на увазі, що немає об’єктивних ознак революційної ситуації», – іронічно наголосив він, і я знала той тон, який означав, що він бере мене на кпини, щоб захиститися. Ми не на жарт зчепилися, наші репліки лягали одна на одну: я не знаю, що означає об’єктивні ознаки; це означає, що дія неминуча; отже, якщо дія не неминуча, то можна сидіти склавши руки; ні, завданням революціонера
