з його боку висловити мені підтримку й повагу.
Не менш прихильно поводилася і Маріароза, вона теж усіляко хвалила мене. Спочатку здалося, що вона збирається говорити про книжку детальніше, але потім схвильовано змінила тему й сказала, що хоче бачити мене в університеті: на її думку, було важливо, щоб я брала участь у тому, що вона назвала нестримним потоком подій. «Приїзди завтра ж, – умовляла вона мене, – ти бачила, що діється у Франції?» Я була в курсі, бо не відходила від старого блакитного, вкритого шаром жиру радіоприймача, який мати тримала на кухні, і сказала їй: «Так, це чудово, події в Нантері, барикади в Латинському кварталі». Але вона, схоже, знала про це набагато більше і сама була у вирі подій. Вона разом із товаришами збиралася гайнути в Париж і запропонувала мені поїхати з нею автомобілем. Пропозиція була спокуслива. Я сказала: «Гаразд, подумаю». Податися в Мілан, потім до Франції, приїхати у повсталий Париж, виступити проти брутальності поліції, пірнути з усіма особистими проблемами в саму розпечену магму подій цих місяців, знов пуститися в подорож за межі Італії, як я це зробила разом з Франко кілька років тому. Як гарно було б поїхати з Маріарозою, єдиною дівчиною серед моїх знайомих, яка була така позбавлена упереджень і така сучасна, так цікавилася подіями у світі, говорила про політику так само вільно, як чоловіки. Я захоплювалась нею, адже дівчат, які б вирізнялись на тлі інших під час цього розгардіяшу, було небагато. Молоді герої, які на свій страх і ризик сміливо виступили проти насильства реакційних сил, звалися Руді Дучке або Даніель Кон-Бендіт[3]. І, як у фільмах про війну, де були тільки чоловіки, жінкам важко було ототожнюватися з ними, їх можна було тільки любити, поділяти їхні погляди, хвилюватися за їхню долю. Мені спало на гадку, що серед тих товаришів Маріарози міг бути й Ніно. Вони знайомі, тож це цілком можливо. О, зустрітися з ним, пірнути разом у пригоду, разом наражатися на небезпеку! Так і минув день. Тепер на кухні було тихо, батьки спали, брати ще вешталися десь по вулицях, Еліза милася, зачинившись у туалеті. Вирушити в дорогу, завтра ж рано-вранці.
І я вирушила, але не до Парижа. Після парламентських виборів того бурхливого року Джина організувала мені подорож різними містами задля просування книжки. Я почала з Флоренції. Мене запросила на педагогічний факультет одна професорка, приятелька друга родини Айрот, і так я опинилася перед трьома десятками студентів і студенток одного з альтернативних курсів, які були тоді такі популярні в неспокійних університетах. Мене відразу вразило, що багато дівчат були ще гірші, ніж їх описував мій майбутній свекор в «Іль Понте»: погано вдягнені, невміло нафарбовані, сумбурні й надто емоційні у висловлюваннях, незадоволені іспитами, сердиті на професорів. На прохання професорки я з великим ентузіазмом висловилась про студентські маніфестації, зокрема ті, що відбувалися у Франції. Я козиряла тим, що вивчила, і була задоволена собою. Я відчувала, що висловлююсь ясно й переконливо, що дівчатам
Руді Дучке – німецький марксистський соціолог і політик, найвідоміший лідер західнонімецького і західноберлінського студентського руху 1960-х рр. Даніель Кон-Бендіт – один з лідерів травневих заворушень у Франції 1968 року, пізніше – активний діяч німецької та французької зелених партій.
