style="font-size:15px;"> – Навіть після одруження?
– Так.
– А професор твій знає, що у нас нема ламаного шеляга, щоб дати тобі на посаг і на весілля теж?
– Знає, і ніякого весілля не буде.
Її настрій змінився, очі знову запалали.
– Як це – не буде весілля? Хай би він за нього заплатив.
– Ні, обійдемось без весілля.
Мати знов розлютилась і стала провокувати мене всіма способами, сподіваючись, що я огризнуся і вона зможе вилити весь гнів.
– Пам’ятаєш, як ішла заміж Ліна, пам’ятаєш, яке весілля вона влаштувала?
– Авжеж.
– А ти хіба гірша від неї, що не хочеш весілля?
– Ні.
Ми і далі так перемовлялися, аж поки я не вирішила, що не варто розтягувати смак її гнівних вибухів, краще витерпіти всю лють за раз:
– Ма’, – сказала я, – ми не тільки не хочемо весілля, ми навіть шлюбу в церкві не братимемо, одружимось у мерії.
Тут здійнявся буревій такої сили, що міг би розчахнути навстіж усі двері й вікна. Хоч фактично мати не була побожною, вона втратила контроль над собою і, почервонівши на виду та нахилившись уперед, почала викрикувати жахливі прокльони. Верещала, що шлюб не дійсний, якщо його не благословить священник. Репетувала, що, якщо я не візьму шлюб перед Богом, ніколи не буду дружиною, а лиш повією. А тоді, не зважаючи на кульгаву ногу, вона побігла будити батька, братів і сестру, щоб відразу сповістити їх про те, чого вона завжди боялася, а саме того, що наука зруйнувала мені мозок, що я маю все, що треба, натомість дозволяю ставитися до себе як до шльондри, що вона більше не зможе вийти з дому через сором за доньку-безбожницю.
Мій батько, ошелешено стоячи в самих трусах, та мої брати й сестра намагалися зрозуміти, яку ще свиню я знов їм підклала, і силкувалися заспокоїти матір, але даремно. Вона верещала, що прожене мене з дому просто зараз, аби лиш не зазнати того сорому, що вона, і вона теж, має доньку, яка живе на віру, як Ліла та Ада. Хоч вона й не наближалась до мене, щоб дати ляпаса, але молотила рукою повітря, немов я стала тінню, яку вона схопила і тепер щосили дубасить. Вона довго не могла вгамуватись, аж поки не втрутилась Еліза. Сестра обережно спитала:
– А чия це ідея – одружитись у мерії, твоя чи твого хлопця?
Я пояснила їй, а водночас з’ясувала це питання для всіх, що для мене церква вже давно нічого не значить, але мені однаково, де брати шлюб – у мерії чи при вівтарі. Натомість для мого хлопця вкрай важливо взяти лише цивільний шлюб, він дуже добре знається на релігійних питаннях і вважає, що релігія – це дуже важливо, але церква сама собі шкодить, пхаючи носа в державні справи. Одне слово, якщо ми не одружимося в мерії, ніякого шлюбу не буде.
Тут батько, який спочатку став на бік матері, перестав вторити її прокльонам і лементу.
– І він на тобі не ожениться?
– Ні.
– І що зробить, покине тебе?
