не встигнемо оком змигнути, як стемніє. Побудете тут?
Боббі кивнув.
– Я так розумію, його вже не врятувати? – уточнив молодик.
Лікар покивав головою.
– Ні. Довго не протягне: пульс швидко сповільнюється. Хвилин двадцять. Щонайбільше. Можливо, він і прийде до тями перед смертю, але навряд. Утім…
– Гаразд, – швидко промовив Боббі. – Я лишуся. А ви йдіть. Але якщо він отямиться, то чи немає якихось ліків абощо… – Боббі вагався.
Лікар похитав головою.
– Йому не буде боляче, – пояснив він. – Взагалі.
Розвернувшись, доктор Томас почав швидко спинатися скелею. Боббі спостерігав за ним, доки той не зник, помахавши на прощання рукою.
Молодик ступив кілька кроків уздовж вузького карнизу, сів на виступ скелі й запалив цигарку. Події приголомшили його. Досі він ніколи не наближався до хвороби чи смерті.
Які ж сумні бувають збіги! Хмарка туманцю прекрасного вечора, невдалий крок – і життю кінець. Цей чоловік із приємною зовнішністю теж, певно, ані дня в житті не хворів. Блідота близької смерті не могла приховати смаглявості його шкіри. Цей чоловік багато часу проводив надворі – можливо, він жив за кордоном. Боббі уважніше його роздивився – жорстке каштанове волосся з сивиною на скронях, широкий ніс, масивна щелепа, крізь розтулені губи виднілися білі зуби. Широкі плечі, гарні жилаві руки. Ноги неприродно викрутилися. Боббі здригнувся і знову перевів очі на чоловікове обличчя. Привабливе, відкрите, рішуче, енергійне. «Очі в нього, – подумав молодик, – мабуть, блакитні…»
І щойно це спало йому на думку, як вони раптом розплющилися.
Очі дійсно були блакитними – кольору глибокої ясної блакиті. Й дивилися просто на Боббі. У них не було нічого непевного й туманного. Вони були цілком притомними. Сторожкі, вони водночас ніби ставили запитання.
Боббі швидко підвівся і рушив до чоловіка. Та перш ніж устиг наблизитися до нього, той заговорив. Не слабким голосом, ні, чітким і дзвінким.
– Чому не Еванс? – промовив він.
А тоді тілом чоловіка прокотилася дивна хвиля, повіки опустилися, щелепи розімкнулися…
Він помер.
Розділ другий. Батькові жалі
Боббі сів навколішки біля чоловіка, але сумнівів не лишалося. Той помер. Остання мить просвітлення, раптове запитання і – кінець.
Доволі знічено Боббі заліз у кишеню померлого й, діставши шовковий носовичок, святобожно покрив ним обличчя чоловіка. Більше він нічого зробити не міг.
Тут молодик помітив, що разом із носовичком із кишені він вийняв щось іще. То була фотографія, і, повертаючи її до кишені, Боббі глянув на зображення.
На ньому була жінка, вигляд якої дивовижно западав у пам’ять. Приваблива жінка з широко розставленими очима. Дуже молода, на вік точно до тридцяти, але на Боббі справила враження радше не її краса, а те, як ця краса вмить захоплювала. «Таке обличчя, – подумав він, – нелегко забути».
