вниз головою, що довелося його за ноги витягати.
– А! – вигукнула дівчина, підхоплена спогадами. – Тепер згадала. Він затинався.
– І досі затинається, – гордо заявив Боббі.
– Це не в нього була птахоферма, що збанкрутіла? – запитала Френкі.
– Саме так.
– А потім він улаштувався фондовим брокером, і його за місяць звільнили?
– Так.
– А тоді його відіслали в Австралію, а він повернувся?
– Ага.
– Боббі, – сказала Френкі. – Сподіваюся, ти не вкладаєш грошей у цю авантюру?
– А мені нема чого вкладати, – відказав він.
– Це добре, – видихнула Френкі.
– Звісно, – вів далі Боббі, – він хотів заанґажувати когось бодай із невеличким капіталом. Але це не так просто, як може здатися.
– Отак поглянеш на людей… і здається, що в них узагалі немає здорового глузду. А він, виявляється, є.
Те, що дівчина намагалася сказати цим зауваженням, зрештою, добило Боббі.
– Послухай, Френкі, – почав він. – Беджер один із найкращих. З най-найкращих.
– Вони завжди найкращі, – відказала на це Френкі.
– Хто вони?
– Ті, хто їде до Австралії і повертається. Де він узяв гроші на власну справу?
– Якась там його тітка померла й залишила йому в спадок гараж на шість машин із трьома кімнатами на другому поверсі. А батьки виділили сотню фунтів, щоб він купив старі машини. Ти здивувалася б, якби дізналася, які фокуси можна робити з уживаними машинами.
– Я раз купила таку, – мовила Френкі. – Болісна тема. Не будемо про це. Скажи краще, чому ти пішов із флоту? Не могли ж тебе відправити у відставку? Не у твоєму віці.
Боббі почервонів.
– Очі, – похмуро пояснив він.
– Я пам’ятаю, у тебе завжди були проблеми з очима.
– Так. Але мені вдавалося справлятися. А потім – служба за кордоном, яскраве світло на них погано впливало. Тож, ну, довелося покинути службу.
– Шкода, – пробурмотіла дівчина, визираючи у вікно.
Запала красномовна тиша.
– У всякому разі це нікуди не годиться, – вибухнув молодик. – Мої очі – не так уже з ними все й погано. Кажуть, гірше не буде. Я міг би продовжувати службу.
– На вигляд усе добре, – погодилася Френкі.
Вона зазирнула просто в їхню темно-бурштинову глибочінь.
– Отакі ось справи, – сказав Боббі. – Тепер я працюватиму з Беджером.
Френкі кивнула.
Стюард прочинив двері й оголосив:
– Обід.
– Ходімо? – запитала дівчина.
Вони пішли у вагон-ресторан.
Боббі здійснив стратегічну втечу на той час, коли очікувалася друга поява контролера.
– Не варто змушувати його мучитися докорами сумління, – пояснив він.
Але Френкі відказала на це, що сумнівається в тому, що в контролерів буває сумління.
