де ж це лікар застряг? Можна було вже й повернутися!
Боббі підвівся і похмуро переступив з ноги на ногу. Цієї миті почув щось над головою і звів очі, вдячний, що допомога наспіла, і він тут уже не потрібний.
Але то був не доктор Томас, а лише якийсь незнайомець у штанах для гольфу.
– Агов, – озвався новоприбулий. – Тут щось трапилося? Нещасний випадок? Я можу чимось вам допомогти?
То був високий чоловік із приємним тенором. Боббі не міг роздивитися його краще, бо швидко сутеніло.
Молодик пояснив, що сталося, під акомпанемент приголомшених коментарів незнайомця.
– Я можу чимось допомогти? – запитав той знову. – Покликати когось абощо?
Боббі пояснив, що допомога має от-от прибути, і запитав, чи, бува, нікого не видко.
– Поки нікого.
– Розумієте, – вів далі син вікарія, – о шостій у мене зустріч.
– А ви не хочете полишати…
– Ні, не хотілося б, – відказав Боббі. – Тобто я розумію, що бідолашний загинув, що вже нічого не змінити, та водночас…
Він замовк, бо йому було складно перетворити фонтан емоцій на слова.
Незнайомець, однак, начебто зрозумів.
– Ясно, – сказав він. – Дивіться, я спущуся – якщо, звісно, побачу в цій темряві, куди йти – і почекаю на підмогу.
– О, серйозно? – вдячно перепитав Боббі. – Розумієте, справа в моєму батькові. Він хороша людина, і деякі речі його засмучують. Вам там видно щось? Отут ліворуч, тепер праворуч. От і все. Не дуже складно.
Він підбадьорював чоловіка й підказував дорогу, поки вони не опинилися поряд на вузькому плато. Незнайомцеві було років тридцять п’ять. Його нерішучому обличчю бракувало монокля чи вусів.
– Мене тут ніхто не знає, – сказав він. – Моє прізвище Бассінґтон-ффренч, до речі. Приїхав подивитися на будинок. Послухайте, ну який жах! Він що, зірвався?
Боббі кивнув.
– Туманець опустився, – пояснив. – А тут небезпечна ділянка стежки. Ну, побачимося. Дуже вам дякую. Я мушу бігти. Це вельми люб’язно з вашого боку.
– Та ну що ви, – заперечив другий чоловік. – Будь-хто на моєму місці вчинив би так само. Не можна цього бідолашного лишити тут самого. Одне слово, це якось не гідно.
Боббі видерся нагору стрімкою стежкою. Помахавши чоловікові звідти, він побіг до батька. Аби заощадити час, молодик перестрибнув через паркан церкви, замість зайти крізь хвіртку. За його стрибком у вікно спостерігав вікарій і, слід сказати, абсолютно не схвалював цього.
Було п’ять по шостій, та дзвони ще лунали.
Звинувачення і виправдання відклали на кінець служби. Боббі, задиханий, упав на ослінчик і почав умикати регістри старого органа. Думки й настрої скомандували пальцям заграти похоронний марш Шопена.
Пізніше, скоріше засмучений, аніж розлючений
