на світлині, яку мав при собі Алекс. Вона приїхала до Марчболта зі своїм чоловіком й одразу впізнала в загиблому брата.
На цих словах жінка голосно схлипнула й почала плакати.
Слідчий сказав їй кілька втішних слів і відпустив.
Потім він звернувся до присяжних. Їхнє завдання полягало в тому, щоб визначити, як помер чоловік. На щастя, справа здавалася досить простою. Не існувало причин вважати, що містер Прітчард був стурбований чи пригнічений, чи в такому психічному стані, що міг би вбити себе. Навпаки, він мав здоровий вигляд, гарний настрій і збирався насолодитися відпусткою. На жаль, річ була в тому, що, коли з моря підіймається туман, стежка стає небезпечною, і, можливо, вони погодяться з ним, що настав час щось із цим зробити.
Присяжні швидко оголосили вердикт:
«Ми вважаємо, що причиною загибелі Алекса Прітчарда став нещасний випадок, і хочемо додати коментар: міська рада, на нашу думку, мусить негайно вжити заходів і поставити паркан чи поруччя з боку моря на тій ділянці стежки, де вона огинає прірву».
Слідчий задоволено кивнув.
Справу було закрито.
Розділ п’ятий. Містер і місіс Кейман
Повернувшись додому, в будинок вікарія, Боббі зрозумів, що смерть Алекса Прітчарда ще його переслідує. Йому повідомили, що містер та місіс Кейман хотіли з ним зустрітися, зараз вони в кабінеті його батька. Боббі пройшов туди й побачив, що батько відважно веде повноцінну розмову, без особливого, щоправда, задоволення.
– А! – сказав він із відтінком полегшення. – От і Боббі.
Містер Кейман звівся на ноги й рушив до молодика, простягнувши руку. Це був кремезний рум’яний чоловік, який міг би здатися щирим, якби не дещо холодний погляд, що руйнував ілюзію сердечності. Щодо місіс Кейман, то вона, хоч і наділена грубою зухвалою привабливістю, майже не мала нічого спільного із власною світлиною з минулого й ані краплі тодішньої замисленості. Власне, думав Боббі, якби вона не впізнала свого фото, то навряд чи це вдалося б комусь іншому.
– Я приїхав із дружиною, – пояснив містер Кейман, міцно, до болю стискаючи руку Боббі. – Мусив підтримати її. Амелія, звичайно ж, приголомшена.
Місіс Кейман шморгнула носом.
– Ми от чого прийшли до вас, – вів містер Кейман далі. – Розумієте, брат моєї бідолашної дружини помер, можна сказати, у вас на руках. Тож, ясна річ, їй хотілося дізнатись якомога більше про його останні хвилини.
– Безумовно, – сказав Боббі засмучено. – О, безумовно.
Він нервово посміхнувся і тієї ж миті почув батькове зітхання – зітхання християнського смирення.
– Бідолашний Алекс, – примовляла місіс Кейман, промокуючи очі носовичком. – Бідолашний, бідолашний Алекс.
– Знаю, – відповів Боббі. – Це жахливо.
Він зніяковіло посовався.
– Послухайте, – сказала місіс Кейман, з надією дивлячись на молодика. – Якщо на прощання він щось говорив чи просив щось переказати, я, звісно, хочу знати.
– О,
