Боббі провів їх до дверей.
– А чим ви займаєтеся, юначе? Вдома у відпустці? Щось таке?
– Більшу частину часу я присвячую пошукам роботи, – відповів він. Трохи помовчав і додав: – Я служив на флоті.
– Важкі часи, важкі тепер часи, – прорік містер Кейман, хитаючи головою. – Що ж, бажаю вам удачі, звісно.
– Дуже дякую, – чемно відповів Боббі.
Він спостерігав, як вони йшли зарослою бур’янами під’їзною доріжкою.
Стоячи там, молодик глибоко замислився. У голові вирували різноманітні думки, плутані міркування: фотографія, обличчя дівчини з широко розставленими очима й димчастим волоссям – і тепер, десять-п’ятнадцять років по тому, місіс Кейман з густим макіяжем, вифарбуваним хною в дикий колір волоссям, вищипаними бровами й тими самими широко розставленими очима, які губляться в складках шкіри, ставши схожими на очі поросяти. Молодість і невинність без сліду стерлися з її лиця. Як шкода! Усе це, певно, через те, що вона вийшла за цього простуватого грубіяна, містера Кеймана. А вийшла б за когось іншого, можливо, старість не так її спотворила б. Сиві пасма, ті самі очі на гладенькому блідому обличчі. Та, можливо, у всякому разі…
Боббі зітхнув і похитав головою.
– Шлюб усе псує, – похмуро пробурмотав він.
– Що ти кажеш?
Молодик отямився від глибокої задуми й помітив Френкі, яка нечутно постала перед ним.
– Привіт, – озвався він.
– Привіт. Чому псує? І чий?
– То я так, загальне міркування, – пояснив Боббі.
– А точніше?..
– Про руйнівний вплив шлюбу.
– І кого шлюб зруйнував?
Боббі пояснив. Йому здалося, що Френкі не пройнялася.
– Нісенітниця. Ця жінка точнісінько така, як на фото.
– А коли ти її бачила? Ти була в суді?
– Звісно, була. А ти як думав? Тут нема чого робити. А це дізнання – просто дарунок небес. Я їх ніколи раніше не бачила. Звичайно, було б цікавіше, якби розглядалася заплутана справа про отруєння з доповідями експертів і таким іншим, але не можна бути надто прискіпливим, коли трапляються такі прості задоволення. Я до кінця сподівалася, що з’явиться якийсь натяк на інсценування, але все здавалося до прикрості прозорим.
– Яка ти кровожерлива, Френкі.
– Згодна. Це, мабуть, атавізм. (До речі, як це правильно вимовляється? Ніколи не знаю.) Не думаєш? Упевнена, що маю атавістичні інстинкти. У школі мене кликали «Мавпочкою».
– Мавпам подобається убивати? – спитав Боббі.
– Ти говориш як кореспондент якоїсь недільної газетки, – сказала Френкі. – Наші кореспонденти сходяться на думці…
– Знаєш, – мовив молодик, повертаючись до попередньої теми. – Я не згоден з тобою щодо місіс Кейман. Її світлина була мила.
– Відретушована, от і все, – перебила дівчина.
– Ну, тоді настільки відретушована, що оригінал важко впізнати.
– Ти
